Читати книгу - "Заклятий козак"

Донці, від великого переполоху себе не тямлячи, кинулись з кольбами до Олекси. А той пустив стерно із рук, в два скоки опинився на краго галери, зареготав і… шубовснув сторч головою у воду!

Донці очепірились за стерно, але в ту ж хвилину обидва попадали з ніг, бо галери зачали плигати з каменя на камінь, наче собаки через тини. Ось передня галера вибралася на такий високий камінь, що виглядав з води наче справжня скеля. Напоровшись на шпиль, галера проломила собі дно й застряла, як галушка на шпичці. Раптова дужа хвиля підмила галеру з одного боку, вона перехнябилась і гупнула у прірву. Задня галера переплигнула через камінь-скелю, але на самім вершечку також зачепилась, перевернулась і впала на передню галеру, наче віко на труну.

А потім набігла велика хвиля й покрила собою все. Від двох галер з московським військом лише біле шумовиння пішло по воді…

* * *

У неділю рано-пораненько обманонька стала:

Виманили наших козаченьків у чистеє поле,

Виманивши взяли пов’язали по два до купочки;

Вони скликаються та озиваються, як сиві голубочки.

Ой уже ж наші славні запорожці та й невеселі стали;

Ой облягли їх, облягли москалі та й усіма сторонами…

Ой ударив Яковлєв з високої бійниці:

Посипались запорожці, як зимні кислиці.

Ой зашуміли густі лози, ще й крутії кручі.

Заплакали славні запорожці та з Січі ідучи.

Та летить крячок та по той бічок де взявся шуліка.:

«А не буде в Січі города однині довіка».

Походу на Січ Яковлєв до смерті не забув. Багато пригод він мав в дорозі, багато часу згаяв, багато людей згубив, а все ж нарешті добрався з своїм військом до Кам’яного Затона. Він до того запалився на запорожців, що навіть одпочити людям не дав, забрав у воєводи всю залогу і пішов добувати Січ.

Але гірке розчарування чекало на нього. До Січі не було жодного приступу із суходолу. Яковлєв довго никав понад берегом і, наче кіт на сало, поглядав на Кіш.

Поміркувавши, він звелів людям насипати за ніч високі шанці проти Січі. Як же сонце зійшло поставили москалі на ті шанці гармати.

Гармаші вимірили, пальнули і… покрутили носами. Бомби не досягли до Січі й попадали у воду.

- Чи не чорт завзявся поводити мене? - гнівався Яковлєв сам на себе. - Я знищив Келеберду, я здобув Переволочну, зруйнував обидва Кодаки! Я самотужки переплив через усі дніпрові пороги, вирізав кілька тисяч здорових бойних запорожців! Невже мав би злякатись тих калік, що засіли в Січі? Та й що мені Січ? Що мені запорожці? Що мені вода? На човни! На байдаки!

Він чвалом погнав коня до ближчого табору. То оташувались драгуни полковника Урна.

- Полковнику і ви, «ребята»! Ось вам мій наказ: на човнах чи вплав, живі чи мертві, - але доберіться до Січі і добудьте її!

Полковник Урн таки зразу опішив свій полк: і велів драгунам сідати на човни.

- Одчалюй!

.Яковлєв стояв на березі і стежив очима за човнами. Ось вони вже вигреблися на півдороги, а в Січі тихо, наче всі там вимерли. Скоро й берег. Весла черкають об пісок. Мілизна. Полковник Урн, вихопивши шпагу, став на увесь зріст.

- Слухай! Вилазь із чов… - Останнє слово команди, застрягло у нього в роті.

Запорожці принишкли не дарма. Притаївшись за валом, вони добре вимірили із самопалів, гаківниць та гармат… Припустивши москалів до берега на скільки можна було, Богуш крикнув:

- Бий!

Гупнув страшенний залп. Гарматні кулі вдарили в самісіньку гущу москалів. Одна бомба поцілила Урна в голову й одірвала її. Куля й голова, наче два гарбузи, покотилися у човні, а тулуб, постоявши хвилинку на ногах, перехнябився і булькнув у воду. За першим залпом гупнув другий - ще страшніший; на сей раз запорожці пальнули із усієї огнистої зброї, яка у них була. Кулі із рушниць поклали покоси московського трупу, бомби із гаківниць побили човни, подірявили байдаки, і вони стали тонуть.

Ті драгуни, котрі зосталися цілі, вдарились було навтьоки; але як ти втечеш, коли у воді лежало трупу, як мосту. Навіть води з-під них не було видко, булькотіла якась червона юшка.

Оджахнувши огнистою зброєю напастування москалів, запорожці цим не вдовольнились. Користаючи з тії нагоди, що за густим пороховим димом світу було не видко, Богуш із сотнею запорожців, сівши на легкі чайки, нагло напав на драгунів вже на воді. Цього москалі цілком не сподівались і кинулись врозтіч - хто куди влучив. Але запорозькі чайки легко обганяли важкі московські байдаки. Зачепивши залізним гаком за бік байдака, січовики перелазили у нього із чайок, і тоді між ними й москалями зачиналася сїча - не на життя, а на згин!

Тяжкі хвилини переживав Яковлєв: на його очах запорожці громили й винищували найкращий регімент - цвіт усього війська, а він не міг подати жодної потуги. Зосталося одне - бігати понад берегом, ламати руки, рвати чуба і клясти в батька-матір собачих синів запорожців.

Нарешті недобитки-драгуни вибрели із води. Яковлєв почував себе як побитий пес, він одвів все військо на милю від Січі, щоб зализати виразки.

Пристигла ніч… Яковлєв забрався в свій намет і там промучився цілу ніч, не заснувши ні на волосинку. Він до крові покусав нижню губу, висмикав решту волосся із рідких вусів, але… нічого не придумав, чим би зарадити лихові.

«В облогу Січ взяти?.. Штурмом добувати?.. Що робити? На що зважитись?» - такі думки сушили мозок Яковлєву.

А в душу, як гадюка в щілину кам’яної стіни, заповзав одчай.

Коли вранці полковник вийшов із намету, то виглядав жовтим-жовтим, наче квіт соняшника, губи ж посиніли, як бузинник.

Не поміг москалеві Бог, - чорт поміг! Він послав свого рідного брата, зрадника Гната Галагана, полковника компанійського полку. Полковник: продерся крізь запорозькі кордони з цілим компанійським полком, щоб дати потугу москалям як ті будуть Січ атакувати. Яковлєв так зрадів цій пригоді, буцім вдруге на світ народився.

- Галагане! - мовив він. - Люди кажуть, що ти був полковником на Січі! Навіть товариство вибирало тебе за кошового аж двічі! Ти мусиш знати Січ, як старець свою торбу. Я