Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Таким чином, проведена Армією Крайовою на західноукраїнських землях так звана акція «Бужа», незважаючи на величезні організаційні зусилля її командування і понесені під час німецької окупації людські втрати, не дала полякам очікуваних політичних результатів. Польську сторону, звичайно, можна звинуватити у значній невідповідності між її організаційними зусиллями з підготовки до антинімецької боротьби та реальними результатами цієї боротьби.

Утім годі було сподіватися на те, що навіть за умов більш активної боротьби загонів АК проти німців у Східній Галичині і визволення власними силами, скажімо, м. Львова, як цього вимагала інструкція з Лондона, польська сторона могла розраховувати на прихильніше до неї ставлення з боку Москви в питанні врегулювання територіального спору. Скоріше за все, це могло призвести лише до прямого збройного зіткнення між формуваннями AK і частинами Червоної армії, наслідки якого не важко було передбачити.

Отже, з визволенням Червоною армією у липні — серпні 1944 р. Західної України майже цілком все вказувало на те, що Волинь і Східна Галичина можуть виявитися для поляків назавжди втраченою територією. Однак війна тривала. Попереду ще було Варшавське повстання, наступ західних союзників Польщі у Європі, а тому надію на повернення «східних кресів» поляки не втрачали.

У наукових працях польських дослідників з історії діяльності формувань Армії Крайової на західноукраїнських землях у роки Другої світової війни завершення цієї діяльності, як правило, пов’язується з арештами органами НКВС-НКДБ її солдатів під час здійснення останніми операції «Бужа». Справді, не викликає сумніву той факт, що з визволенням Червоною армією у липні — серпні 1944 р. майже всієї Західної України основні сили польського підпілля тут були знищені. Проте відомо, що масові арешти змусили багатьох членів АК знову повернутися до конспірації і продовжувати свою діяльність навіть після того, як 19 січня 1945 р. останнім командувачем АК генералом Л. Окулицьким було видано наказ про її розформування.

Є всі підстави вважати, що на землях, які відійшли до УРСР, окремі підпільні структури АК або вже її наступниці — нової організації «Не» («Незалежність») — діяли до кінця 1945 р. І навіть у 1946 р. на захід від р. Сян існував екстериторіальний Львівський округ організації «ВіН» («Вільність і незалежність»)[736].

Арешти діячів польського підпілля в Західній Україні і поразка Варшавського повстання в жовтні 1944 р. не ознаменували завершення діяльності АК, а стали її наступним, хоча і останнім, рубежем. В умовах швидкого наступу Червоної армії змінюється характер, напрями, масштаб цієї діяльності. Не змінюється лише її кінцева мета. З вересня 1944 р. підпільна мережа АК на західноукраїнських землях поступово відновлюється. Особливо цей процес активізується у зв’язку з репатріацією поляків з України й українців з Польщі, що проходила відповідно до підписаної 9 вересня 1944 р. угоди між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення.

Характерним для військово-політичних планів організації «Не» як правонаступниці АК було традиційне відстоювання польських претензій на західноукраїнські землі і сподівання на можливість війни між Англією і Америкою, з одного боку, та Радянським Союзом, з іншого. Командування польським підпіллям чомусь було впевнене в тому, що під тиском західних союзників Москва рано чи пізно, але погодиться на східні кордони Польщі від 1939 р. У цьому разі, на його переконання, ставало неминучим зіткнення з українцями, тому вкрай необхідно було запобігти виїзду поляків з Волині і Східної Галичини.

У польській історіографії діяльності АК цього періоду, зокрема її протидії переселенсько-депортаційній акції, присвячено не так уже й багато сторінок[737]. Це пояснюється браком відповідної джерельної бази, оскільки архів Львівського регіону організації «Не», а пізніше «ВіН», знищено, а спогади учасників тих подій дуже мізерні.

Певне уявлення про діяльність АК у 1944–1945 рр. у Західній Україні і ставлення аківського підпілля до переселення поляків та українців дають документи і матеріали київських архівів, зокрема Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України) та Державного архіву Служби безпеки України (ДА СБУ). На їх підставі можна виділити кілька основних напрямів цієї діяльності:

1. Виготовлення і розповсюдження листівок та газет, спрямованих проти заходів радянської влади.

2. Організація і проведення маніфестацій під гаслами «відновлення колишніх кордонів».

Так, у доповідній записці секретаря Львівського обкому КП(б)У І. Грушецького секретарю ЦК КП(б)У М. Хрущову повідомлялося: «1.XI.1944 р. у м. Львові польські націоналісти, використавши свято “усіх святих” провели масову маніфестацію (6 тис. учасників) проти радянської влади під гаслом “відновлення колишніх кордонів” закликаючи населення не виїздити зі Львова. Центром дій був цвинтар по вул. Личаківській, де поховані польські солдати й офіцери “за оборону Львова” у період 1918–1921 рр.»