Читати книгу - "Українські традиції"

А сила яка в них була! Хоч у старого, хоч і в малого!

Іде раз кошовий, аж дивиться – дитина семи літ заглядає на дзвіницю.

– Чого ти, мале, заглядаєш на дзвіницю?

– А я туди гармату зніс.

– Ти?!

– Я.

– А піди назад знеси!

Воно пішло та й знесло. От які тоді люди були! Тепер хоч десятеро коней запряжи, то не знесуть. А про старих запорожців – то вже й казати нічого! Вони оце було як говіють, то піп і приказує їм:

– Пани-молодці, котрі з вас мають велику силу, то втягуйте повітря в себе…

Бо були такі, що як дихне, то піп із причастям і впаде. Сила страшенна була! А воювали вони так. Стануть було, а проти них двадцять ворожих полків вийдуть. То полки самі себе поріжуть, кров тектиме по черево коням, а запорожцям байдуже! Стоять та сміються. Один лише васюринський козак було й не сміється. Той зарядить пістоль губкою та й стріляє… А це все від того, що вони знаючий народ був. На своїй землі їх ніхто не міг узяти. Було, як куди їдуть, то зараз землі під устілку накладуть, у шапки понасипають та й ідуть, говорячи:

– Хто чоботи скине, тому й смерть. А хто шапку зніме, тому голову знімуть.

Так і їдуть собі. Доїдуть у місто яке, – п'ють, гуляють, музик водять, танцюють; а як почне світати, посідають на коней та й поїдуть. І всі чують, як вони й розмовляють, як і коні у них хропуть, а їх не бачать.

Раз були вони в Петербурзі. Зайшли в палац, їм стільці подають, а вони посідали на підлогу та й сидять. Приходить до них Катеринич. Дивиться, що вони сидять на підлозі, – і давай з них сміятись. Потім підняв руку над одним запорожцем та й цілиться його вдарить.

– Рубай, рубай, – каже козак, – коли підняв!

Так де тобі рубати! Як підняв руку Катеринич, то так вона й зімкнулась, так і заклякла…

Запорожців не зігнали з Січі, а вони самі пішли кудись на райські острови. Там і живуть. А перед кінцем світу знову прийдуть і знову своє відшукають.

Раз запорожець Матвій Шуть уночі рибалчив. Під'їхав до берега і перебирає сітку. Коли це шелесть-шелесть та з берега – плиг у каюк! Плигнуло й сидить у носку. Дивиться Матвій – вовк, та ще й здоровий! Що йому робити?..

Що стане каюк повертать до берега, то вовк до нього гр-р-р! А потім і заведе стиха: аввв-у-у! Стане одпихать на річку – вовк сидить тихо. Взяв тоді дядько і повіз його з Сагайдачного на той бік. Під'їхав до берега, вовк вискочив, стряхнувся і побіг. Вибіг на гору, сів та як завиє, аж луна ляга Дншром. Матвій перехрестився і повернув каюк на Дніпр.

Пройшло три роки… От раз їхали козаки через Кічкас і завернули до Шутя в Сагайдачне.

– Здоров був, Матвію!

– Здорові були!

– Чи пізнаєш? – питає один.

Шуть приглядається.

– А-а, це ти, Павле? Здоров, братику, здоров! Та й давно ж ми бачились…

– Та де ж, пак, чи не давно?

– Аякже, годів десять або й більше буде… Знаєш, як їхали з Польщі?..

– Знаю, тільки то давня річ. А пам'ятаєш ти, як ми з тобою бачились три роки назад?

– Три роки? Що це ти кажеш?

– А хіба забув, як перевозив вовка?

– Вовка?

– Вовка ж! Ото був я… Прийшлось тікать з бувальців, так, щоб кому не взамітку, я шкуру на себе і пробіг вовком. Тепер заїхав подякувати тобі, Матвію, за перевіз…

Погостювали сіроми й подалися степами.

Колись були великі набіги.