Читати книгу - "Українські традиції"

Оце що по степу могили, – тут було все стоять верхові козаки і виглядають орду. Як тільки побачать здалеку куряву або звір біжить звідки, – ото вже і знай, що орда недалеко. Козаки тоді й дають знати в слободи або кошовому.

Вночі, було, припаде козак до землі та й слухає. Як стугонить земля, то ото суне орда. Тоді запорожці розкладають на могилах вогнища, а самі – на коней та й скачуть до свого стану. Поки добіжать, то кошовий уже й на коні грає, уже й литаври гудуть.

Як козаків велика сила, то орду, було, не пустять у слободу, а стрічають її в степу. Де зустрінуть, там її й виколять.

Ще як був Азов турецькою столицею[364], там стояло багато війська. От козаки й схотіли взяти його.

Отаман і каже:

– Знаєте, братчики, що? Силою, може, і не візьмемо, бо кріпость велика, а хитрощами візьмемо скоріше.

Поробили козаки вози, поклали рушниці, понаряджалися самі чумаками, а отаман купцем – і махнули. Як стали вже під'їжджати близько до Азова, взяли тоді поховали у вози по сім, по десять або й більше чоловік козаків, повшивали вози шкурами і гайда.

В'їхали перед заходом сонця в Азов і поставали вздовж вулиць. От найбагатший купець турський і виходить.

– Що, – каже, – братчики, продаєте в возах?

– Продаємо, – кажуть, – товар дорогий: і куниці, і лисиці, і чорнії соболі.

– Ну, – каже, – підождіть до ранку. Я увесь товар закуплю сам.

– Добре, – кажуть.

Полягали турки спать. Як повилазили тоді куниці, лисиці і чорнії соболі з возів, як метнулися по місту – так і пішло воно димом. Турки кинулися гасити – коли тут і палять, і ріжуть. Вони тоді давай тікать!

До сходу сонця орда убралась к бісовій матері в Туреччину, а козакам дісталося місто й усе добро.

Було, як деякий харцизяка попаде в руки запорожців, то суд йому короткий був.

За кражу платив той курінь, до якого належав злодій, а за грабунок і смертовбивство карали смертю. Було чотири кари.

Перша кара – шибениця. Стояли ті шибениці у кожній паланці, на перехрестках і по великих шляхах. Осудженого було підвезуть верхи під шибеницю, накинуть йому на шию сільце та й шмагонуть коня нагайкою, то він вискочить, а осуджений і повисне. Вішали й догори ногами, і за ребро крюком, то він так і мотається на шибениці, поки кістки його не порозсипаються в приклад і на страх іншим; і вже ніхто трупа його зняти не посміє, бо за це теж повинен смертної кари.

Друга кара – гостра паля, дерев'яний стовп заввишки два сажні, а наверх того стовпа залізний спис в два аршини завдовжки. То осудженого на той спис настромлять так, що він виткнеться йому аж у потилицю, на піваршина вище голови; і сидить той труп на списі доти, поки викорениться, як та в'ялена риба, – так що як повіє вітер, то кістки крутяться і торохтять, неначе той млинок, поки не попадають на землю.

Третя кара – киї запорозькі, паліччя не дуже довгі, неначе бичі для ціпів, з дубини або з другого твердого дерева. Осудженого прикують до стовпа на майдані, наставлять біля нього в кінвах усяких потрав, трунків: горілки, меду, пива, браги, і принесуть кілька оберемків київ, та й покладуть біля стовпа. Нагодують і почастують осудженого, а там дадуть покуштувати й київ. Хто не йде, – вип'є корячок горілки або пива, вчистить осудженого києм та й приговорює:

– От тобі, сучому синові, щоб знав, як красти і розбивати, бо ми всі куренем за тебе, злодія, платим!

Отак він і стоїть прикутий до стовпа, поки його до смерті не заб'ють.

Четверта кара – заслання в Сибір, як і теперечки в Московщині.

Був у запорожців звичай: інколи прощати злочинцеві, якщо котрась із місцевих дівчат відважувалась вийти за нього заміж.