Читати книгу - "Очікування шторму"

— Ти не маєш анітрохи фантазії, синку. Ти нудний реаліст. Може, я дещо старомодний, але мені здається, для натхнення треба обдивитися будинок, де живе Дорофєєва. Я хочу пройтися тією дорогою, якою багато разів ходив Сизов. Подивитися подвір'я, піднятися східцями, постояти біля дверей. У будинку є підвал. І, напевне, є горище. Я хочу подивитися квартиру. Вона може бути чистою або брудною. Я хочу подивитися меблі. Речі — також чудові свідки. Я вважаю за краще застати хазяйку зненацька. Все це для мене дуже важливо. Я повинен визначити своє ставлення до Дорофєєвої: чи вона була тільки коханкою Сизова, чи ще і співучасницею?

— Вам видніше, товаришу полковник, — сказав Чирков. — Хочу лише попередити. Я, хвала богові, знаю свою колишню дружину. Неофіційна бесіда з нею може дати нульовий результат. По-перше, Тетяна брехуха. По-друге, якщо ви зразу не поставите крапки над «і», не скажете, хто ви й навіщо прийшли, вона вирішить, ви просто набиваєтесь до неї в ліжко. Й у відповідь на ваші хитромудрі запитання буде безвідповідально патякати.

— Дякуємо, капітане, за попередження.

— Не мені вас учити, та професійно грамотніше було б викликати Дорофєєву на допит.

— Милий Єгоре Матвійовичу, запам'ятай: контррозвідка — це не просто професія. Контррозвідка — мистецтво. А в мистецтві кожен іде своїм шляхом…

Низька арка, що похмуро дивилася на вулицю, вела у подвір'я. У глибині двору ліворуч стояв двоповерховий котедж, в якому жила Тетяна Дорофєєва. Її квартира містилася на другому поверсі. Подвір'я було маленьке. Бомбосховище, яке жовтим горбом височіло неподалік од старої груші, ділило його на дві частини. Двері в бомбосховище були відчинені. Темрява чорним оком дивилася на забризканий сонцем двір і дихала вологістю. Двоє дівчаток гралися в класи. Сміялися вони легко, безтурботно. Пальтечка на них розкривалися, короткі й латані.

Із репродуктора, що висів на сірому, затиснутому рейками стовпі, долинав голос московського диктора. Він читав ранкове повідомлення Радянського Інформбюро. Новини були гарні. 4-й Український фронт рвався до Севастополя.

На сходову площадку, дерев'яну, з поручнями, що давно втратили свій первісний коричневий колір, виходило троє дверей. Коротка й, наче трап, крута драбина вела на горище. Люк над нею був зачинений. Ступивши вгору на кілька східців, Каїров переконався: кришка забита заіржавілими цвяхами. Й немає жодних слідів, що люк недавно відкривали.

Іще внизу Каїров звернув увагу: вікна першого поверху висять низько над землею, навряд чи в будинку є підвал.

… Почувши, що він із контррозвідки, Дорофєєва не злякалася, не збентежилася. Навпаки, з інтересом, точніше, з цікавістю подивилася на Каїрова. Без усмішки, але цілком гостинно сказала:

— Почувайтеся, мов удома, полковнику. Давайте я до поможу вам зняти шинель.

— Я сам. Прошу, не сприймайте мене за дідуся.

— Навіщо ж? — усміхнулася Тетяна. — На мій погляд, людині стільки років, на скільки вона виглядає.

— Я дивлюся, ви прогресивно мислите.

— Не терплю умовностей.

Каїров пильно подивився їй у вічі. Вона витримала погляд.

— Я думаю, розмова у нас з вами вийде.

— Ви хитрий, — відповіла вона.

— Несподіваний висновок.

— Цигани всі хитрі.

— Я не циган.

— Вірменин?

— Я з Азербайджану.

Вона сіла на диван. Перекинула ногу за ногу. Сукня з сіро-голубої матерії зібралась у складки і тепер лише трохи прикривала коліна. Відкинувшись, вона, раптом заламавши руки, стала поправляти зачіску.

Голова Каїрова вже давно з чорної перетворилась на кольори махорочного попелу, й він звичайно ж розумів: поза, в якій тепер перебувала Тетяна, давно вивчена й відпрацьована. Та разом з цим саме життєвий досвід не дозволяв зробити іншого висновку — ця жінка збудована бездоганно.

— Ви про мене погано думаєте? — раптово запитала Тетяна.

— Я думаю про вас добре.

— Ні. Ви про мене погано думаєте. Я гарна, й усі чоловіки думають про мене одне й те ж. — Гіркота була в її голосі і в погляді також.

— На жаль, я прийшов сюди не як чоловік. — Він зрозумів, що втрачає ініціативу в розмові.

— Я вам не вірю.

— У мене єдиний спосіб переконати вас у протилежному: задати кілька запитань.

Вона недовірливо похитала головою і сказала втомлено:

— Усі починають з цього.

— У ваших поклонників бідна фантазія, — пожартував Каїров. І вийняв портсигар: — Дозвольте?

— Будь ласка. — Вона поставила перед ним попільничку. Знов опустилася на диван. Пожалілася: — Я нещаслива.

— Тепер не час говорити про щастя, — повчально зауважив він. Прикурив од запальнички.

— Що ви, чоловіки, розумієте в часі? Ось ви мені в дідусі годитесь, а на вас дивитися приємно. І будь-куди з вами піти можна.

— Дякую.

Тетяна сумно всміхнулася:

— Якщо я доживу до ваших років, на мене ніхто й не гляне. Для жінок інший відлік часу, полковнику.

— Може, ви й маєте рацію… Та я все-таки перейду до справи. Коли ви познайомилися з майором Сизовим?

— Яке це має значення? — раптом напружилася вона. Й погляд її зробився холодний. І обличчя зблідло, може, від переляку.

— Не задавайте зустрічних запитань! — здається, розсердився Каїров.

— У грудні. Число не пам'ятаю. Але можна уточнити. Він прийшов у бібліотеку. Я виписала йому читацьку картку. Там зазначено дату.

— Очевидно, ви знали його близько. Чи не було в поведінці Сизова чогось підозрілого?

— Усі чоловіки однакові. У вічі: ля-ля, гарна, мила. А з хати вийшов — жодної спідниці не пропустить.

— У нього