Читати книгу - "Секретний фарватер, Леонід Дмитрович Платов"

Але переслідувач її, мабуть, дуже захляв з голоду. Він так і не зміг видряпатися по сходах, звалився біля їх підніжжя і вже не встав, можливо, помер.

А Люда, вибравшись нагору, теж упала знесилена. Тут лише відчула, що ноги — як лід. Але взути валянки вона не змогла, так у неї наморочилась голова.

Певно, замерзла б, якби не допомогли перехожі.

Завжди думає Люда про те, як зовсім мало було тоді злих людей. Добрими тримався Ленінград! А злі були як подув сирого вітру, що разом з пороховими газами приносило із заходу. Можна сказати, вони лише примарились Ленінградові, пронеслись як привиди по його темних вулицях і розтанули в тумані над Невою.

А велике місто — його люди й стіни — стояло і вистояло!..

Люда здригнулась, почувши гучні оплески. Усі в ложі дивилися на сцену, де розкланювалися балерини. Тільки моряк, її сусід, не аплодував.

Вони здивовано подивились одне на одного, ніби прокидаючись…

— Так і не побачили танців? Сумно.

— А ви?

— Я — то нічого. Мені просто подобається музика.

— І мені.

Вони вийшли з ложі і влились у “факельцуг”, як називав Олександр повільне ходіння пар по колу.

Він побіжно глянув на свою супутницю, особливо не придивляючись до її зовнішності. Так, худенька, невелика на зріст, здається, негарна. Але він і не збирався залицятися.

— Ви почали говорити про тему міста, — нагадав він.

Так, дівчина розбиралась у цьому! Виявляється, вчилася в університеті, готувалася стати мистецтвознавцем!

Від теми великого міста перейшли до самого міста. Люда до самозабуття любила Ленінград.

— Можу читати й перечитувати його без кінця — як улюблену книгу! — сказала вона з натхненням. — Перегортаючи його гранітні сторінки…

Вона взагалі говорила з натхненням, трохи наївним, але милим. Олександр помітив, що зустрічні люди у фойє повертаються і дивляться їм услід: такі блискучі були очі його супутниці.

— Позаздриш вашим знанням, — сказав він щиро.

Річ була, однак, не лише в знаннях.

— Ми стільки пережили разом з Ленінградом, — сказала вона.

— Так? Я теж.

Але про блокаду поговорити не пощастило. Пролунав дзвоник, який кликав до зали.

Олександр, як і раніше, не дивився на сцену. Лише коли запрацювали кольорові прожектори, створюючи ілюзію хвиль, він підвівся, щоб оцінити те, що відбувалося, із своєї професійної, флотської точки зору. Гм! Ну й хвилі!

Можливо, якби балет тривав ще з півгодини, Люда й Олександр, у думках покружлявши окремо по місту, зустрілися б, нарешті, на Двірцевій площі. І тоді в антракті вони б упізнали одне одного. Але цього не сталося.

Олександр виявив чемність до кінця. Коли спектакль закінчився, він запропонував узяти таксі, щоб одвезти Люду додому. Але щось у його голосі змусило дівчину відмовитися. Здалося, що йому не дуже хочеться проводжати її.

— Я живу недалеко, — сказала вона, щоб ввічливо пояснити відмову. І все ж ніби чекала чогось — можливо, делікатно висловленого прохання про нову зустріч.

— Тоді побажаю всього найкращого, — суворо сказав Олександр. — Було дуже цікаво. Дякую, що розповіли про тему великого міста.

Кінчиками пальців він торкнувся козирка кашкета, повернувся і пішов.

А Люда, перебігаючи Поцілунків міст — про нього жартують, що це єдиний міст у Ленінграді, який не розводять, — сварила себе немилосердно, з усією пристрастю до перебільшень, властивій юності. Безсоромна! Гидка! Якою була її поведінка в театрі? Адже вона просто вішалась на шию цьому морякові! Ледь не умовляла його провести її, благала, якщо не словами, то поглядом!

Що він міг про неї подумати?..

А він нічого про неї не думав.

Їй стало б іще прикріше, якби вона довідалася, що моряк одразу ж забув про випадкову сусідку, тільки-но розпрощався з нею.

Вийшовши на Сінну площу,[46] він побачив, як жовтувата хмара піднімається над дахами будинків. На тлі її різко виділялись антени радіоприймачів. В уяві Олександра вони скидалися на зенітні гармати і кулемети, спрямовані в небо у чеканні ворожого нальоту.

Ніби продовжувалась його уявна подорож, розпочата в театрі.

Але ось хмара розпалася на хмаринки, з-за них прозирнув місяць, і перед Олександром виникло прекрасне мирне місто, яке відпочивало від денних турбот і праці.

З завтрашнього дня спокій його охоронятиме він, лейтенант Ластикові

Він повернув назад, опинився на каналі Грибоєдова і пішов уздовж нього.

Небо очистилося від купчастих хмар. По ньому бігли легкі брижі пірчастих.

Так і любий серцю Ленінград, як оті високі пірчасті хмари, пролинув тієї ночі повз юнака — висвітлений, вибілений місяцем, з усіма своїми палацами, арками і майже невагомими мостами, що швидко летіли над темною водою…

Те літо на кордоні було напружене, і саме на ділянці, яка безпосередньо прикриває Ленінград.

Враження таке, ніби хтось довгорукий нишпорить, нервово перебирає пальцями вздовж лінії нашого державного кордону, намацуючи слабе місце, де б можна було прорватися.