Читати книгу - "Секретний фарватер, Леонід Дмитрович Платов"

Наша авіарозвідка виявила яхту невідомої національності на підступах до радянських територіальних вод. Льотчик радирував про це в дивізіон морської прикордонної охорони. Одразу ж прикордонний корабель дістав наказ, рушив назустріч яхті і затримав її уже в наших водах.

Йшла вона з Стокгольма в Котку. Чому ж раптом опинилася так далеко від курсу? Власник яхти прикинувся, ніби заблукав. Він охав, стогнав і зажурено розводив руками: “Проклятий вест[47] заніс”.

Командир прикордонного корабля співчутливо зітхнув, ховаючи посмішку.

Обстежувальна група, висаджена на яхту, не виявила в кубрику і трюмі нічого підозрілого. Однак яхту, як годиться, було приставлено на базу.

Там її власника допитали більш ретельно. Він, здається, посилався на “проклятий вест”? Але це, на радість обох сторін, можна перевірити.

Через кожні чотири години в дивізіоні одержують так звані кільцівки, тобто картки синоптичної обстановки на морі. З’ясувалося, що власник яхти даремно намовляв на погоду, — в той день вітри вестових румбів і не збиралися дути в цій частині Балтики…

Минуло тижнів півтора. Уночі в наших водах було затримано друге іноземне судно, цього разу сейнер.

Командирові обстежувальної групи не сподобалась палуба, точніше, невелика ділянка її. Недавно пройшов дощ, усе було мокре навколо, а ця ділянка чомусь залишилася суха!

— Тут у них шлюпка стояла, — доповів командир обстежувальної групи. — Напевно, побачили нас і спустили за борт. Треба гадати, з веслярем.

Через чверть години за допомогою радіолокатора шлюпку виявили.

На ній похмуро зігнувся чоловік у плащі, кинувши весла і натягнувши настовбурчений каптур на голову. А коли прикордонники завели трос, як скакалку, і протягли під кілем шлюпки, виявилося, що там два гаки. Але на них нічого нема.

— Устиг відв’язати в останній момент, — сказав боцман-прикордонник, скоса позираючи на весляра. — Видно, спритний, пройдисвіт, пробу ніде ставити.

Що ж висіло на цих гаках? Мабуть, щось важке. Воно каменем пішло під воду. Міна?

— Пірси, чи що, зібралися висадити? — спитав один офіцер, сидячи за столом у кают-компанії. Корабель ішов на базу, конвоюючи затриманий сейнер. — Якщо міна, значить, щось висаджувати.

— Може, міна, а може й ні, — розважливо сказав другий офіцер. — Підвісили на гаках якусь валізку. А в ній, уявіть, контрабанда, або рація, або одяг, щоб переодягнутися!

— Шукай тепер цей одяг на дні морському! — Командир корабля задумливо повертів підстаканник. — Два порушення підряд, причому на одній ділянці… Схоже, намацують лазівку в якомусь певному місці. А може, я помиляюсь. Просто збіг. Буває і так.

Але навряд чи був збіг. Наприкінці літа гнучка рука, що простяглася здалеку до нашого кордону, спробувала проникнути в район шхер із суші…

Сухопутний кордон багато хто уявляє собі за плакатами: молодецький хлопець, випроставшись, з рушницею в руці стоїть біля смугастого стовпа. Але це вартовий, не прикордонник. Поганий той прикордонник, який красувався б у такій позі. Кордон — це край невидимок. Стовпи, правда, є, але не в стовпах справа.

Ніч. Птахи сплять. Пахне папороттю, грибною вогкістю, розігрітою за день хвоєю. Прошаруділа в ялівці миша.

Лосиха з лосеням вийшла з лісу, подивилася на людину, яка розплаталась у траві. Лосеня, ледь висунувшись з-за тулуба матері, теж поглянуло здивовано і несхвально. Постояли і неквапливо потрюхали далі.

Поволі світліє. Тіні виразніші. Стовбури сосон стали вищі, стрункіші. По них ніби стікають білі патьоки. Це за лісом сходить місяць.

Двоє зайченят, що гралися на галявині, зупинилися. Вушка настовбурчили. Піднялися на задні лапки, прислухались. Так, тріск чи шарудіння, настільки тихе, що навіть вуху прикордонника не вловити його. І дві пухнасті грудочки покотились у різні боки.

Мешканці прикордонних заростей охоплені неспокоєм.

Здивована свиснув птах, спурхнувши з куща. Зацокала ляклива білка в гілках і замовкла.

Місяць піднімається все вище. Тепер це вже не той величезний червоний диск, який таємниче виглядав з-за сосон. Чим вище піднімається, тим стає менший, блідіший.

Що це? Двоїться в очах? По темно-синьому небу пливуть поряд два місяці. Другий пливе швидше, ніж перший. Описав дугу, пірнув у хащу. І одночасно щось пронеслось між деревами, як величезний нетопир.

Минають нудні хвилини. Над зазубринами лісу знову випливає двійник місяця.

Це надувна куля, досить велика для того, щоб підняти людину, правда, не дуже високо, метрів на три над землею. Важливо тільки подолати загородження.

Тримаючись за лямки, зловісний стрибун проноситься над огорожею, над небезпечною контрольно-слідовою смугою, над просікою. Він зіщулився, ноги його притиснені до грудей. Такою малюють бабу-ягу, що летить над лісом на помелі.

М’яке приземлення в заростях папороті. Полегшене зітхання. Зійшло! А міг же зачепитися за огорожу чи наткнутися на дерево. Слід збито.

Порушник випростався. І одразу ж знову присів. За спиною промайнула тінь. Обережно оглянувся. Та це ж його тінь! Досить підвестися, як вона лягає впоперек просіки. Він волів би цієї ночі не мати тіні.

Вентиль відкручено. Газ виходить з кулі з приглушеним свистом, ніби сполохалося ціле гніздо гадюк. Порушник одчеплює від пояса коробку з хімікаліями для надування кулі, разом з оболонкою ховає під кореневищем. Знадобиться, коли повертатиметься.

Тепер звіритися з картою. Ось його місце. До затоки лишилось не більше п’яти кілометрів. Це найнебезпечніша ділянка шляху.

Швидше б опинитися біля затоки і зануритися під воду!