Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

«Що ж це таке? — подумав Микола, почувши її голос і широко розкриваючи очі. — Що з нею сталося? Як вона співає сьогодні?» — подумав він. І раптом увесь світ для нього зосередився в чеканні наступної ноти, наступної фрази, і все на світі стало поділеним на три такти: «Oh mio crudele affetto…[409] Раз, два, три… раз, два… три… раз… Oh mio crudele affetto… Раз, два, три… раз… Ех, життя наше безглузде! — думав Микола. — Усе це, і нещастя, і гроші, і Долохов, і злоба, і честь — усе це дурниці… а ось воно — справжнє… Ну, Наташо, ну, голубчику! ну, матінко!.. Як вона цей si візьме? Взяла! Хвалити бога! — і він, сам не помічаючи того, що він співає, щоб посилити цей si, узяв втору в терцію високої ноти. — Боже мій! як гарно! Невже це я взяв? яка втіха!» — подумав він.

О, як заколивалася ця терція і як зворушилося щось найкраще, що було в душі Ростова. І це щось було незалежне від усього на світі і найвище за все на світі. Які тут програші, і Долохови, і слово честі!.. Все дурниці! Можна зарізати, вкрасти і все ж бути щасливим…

XVI

Давно вже Ростов не зазнавав такої насолоди від музики, як цього дня. Але тільки-но Наташа скінчила свою баркаролу, дійсність знову згадалася йому. Він, нічого не сказавши, вийшов і пішов униз до своєї кімнати. Через чверть години старий граф, веселий і задоволений, приїхав з клубу. Микола, почувши, що він уже вдома, пішов до нього.

— Ну що, повеселився? — спитав Ілля Андрійович, з радісною і гордою усмішкою дивлячись на свого сина. Микола хотів сказати «так», але не міг: він мало не заридав. Граф розкурював люльку і не помітив стану, в якому був син.

«Ех, неминуче!» — подумав Микола вперше і востаннє. І раптом зовсім недбалим тоном, таким, що він сам собі гидким здався, — наче просив екіпажа поїхати в місто, — сказав до батька:

— Тату, а я до вас у справі прийшов. Я мало не забув. Мені грошей треба.

— Он як, — сказав батько, бувши в особливо веселому настрої. — Я тобі казав, що невистачить. Багато?

— Дуже багато, — червоніючи і з дурною, недбалою усмішкою, якої він довго потім не міг собі пробачити, сказав Микола. — Я трохи програв, власне, багато, навіть дуже багато, сорок три тисячі.

— Що? Кому?.. Жартуєш!.. — крикнув граф, раптом апоплексично червоніючи шиєю і потилицею, як червоніють старі люди.

— Я обіцяв заплатити завтра, — сказав Микола.

— Ну!.. — сказав старий граф, розводячи руками, і безсило сів на диван.

— Нічого не вдієш! З ким цього не траплялося, — сказав син невимушеним, сміливим тоном, тимчасом як у душі своїй він вважав себе за негідника, мерзотника, який цілим життям своїм не міг спокутувати свого злочину. Йому хотілося б цілувати руки своєму батькові, навколішки просити в нього прощення, а він недбалим і навіть грубим тоном говорив, що це з кожним трапляється.

Граф Ілля Андрійович опустив очі, почувши ці синові слова, і захапався, шукаючи чогось.

— Так, так, — промовив він, — трудно, боюсь, що трудно дістати… з ким не бувало! справді, з ким не бувало… — І граф мигцем глянув синові в обличчя і пішов пріч з кімнати… Микола готувався до відсічі, але зовсім не сподівався цього.

— Таточку! та…точку! — крикнув він услід, ридаючи, — простіть мені! — І, схопивши батька за руку, він припав до неї губами й заплакав.

Під той час, як батько розмовляв з сином, у матері з дочкою точилася не менш важлива розмова. Наташа, схвильована, прибігла до матері.

— Мамо!.. Мамо!.. він мені…

— Що — він тобі?

— Він… він освідчився. Мамо! Мамо! — вигукувала вона.

Графиня не вірила своїм вухам. Денисов освідчився. Кому?

Цій крихітній дівчинці Наташі, яка ще недавно гралася ляльками і тепер ще брала уроки.

— Наташо, годі-бо, дурниці! — сказала вона, ще сподіваючись, що це був жарт.

— Ну от, дурниці! Я вам серйозно кажу, — сердито промовила Наташа. — Я прийшла спитати, що робити, а ви мені кажете — «дурниці»…

Графиня знизала плечима.

— Якщо правда, що мосьє Денисов освідчився тобі, то скажи йому, що він дурень, та й годі.

— Ні, він не дурень, — ображено й серйозно сказала Наташа.

— Ну, то чого ж ти хочеш? Ви ж нині всі закохані. Ну, закохана, то виходь за нього заміж, — сердито сміючись, промовила графиня, — з богом!

— Ні, мамо, я не закохана в нього… мабуть, не закохана в нього.

— Ну, то так і скажи йому.

— Мамо, ви сердитесь? Ви не сердьтеся, голубонько, ну, в чому ж я винна?

— Ні, та що ж це, мій друже? Хочеш, я піду скажу йому, — сказала графиня, усміхаючись.

— Ні, я сама, тільки навчіть. Вам усе легко, — додала вона, відповідаючи на її усмішку. — А який ви бачили, як він мені це сказав! Адже я знаю, що він не хотів цього сказати, та вже ненароком сказав.

— Ну, все ж треба відмовити.

— Ні, не треба. Мені так його шкода! Він такий хороший.

— Ну, то прийми освідчення. І справді, час іти заміж, — сердито і глузливо сказала мати.

— Ні, мамо, мені так шкода його. Я не знаю, як я скажу.

— Та тобі й нема чого казати, я сама скажу, — промовила графиня, обурена з того, що насмілились дивитися, як на дорослу, на цю маленьку Наташу.

— Ні, нізащо, я сама, а ви слухайте під дверима, — і Наташа побігла через вітальню до зали, де на тому самому стільці, біля клавікордів, затуливши обличчя руками, сидів Денисов. Він схопився на звук її легких кроків.

— Наталі, — сказав він, швидкими кроками підходячи до неї, — вирішуйте мою долю. Вона в ваших руках!

— Василю Дмитровичу, мені вас так жаль!.. Ні, але ви такий хороший… та не треба… це… а так я вас завжди любитиму.

Денисов нагнувся над її рукою, і вона почула чудні, незрозумілі для неї звуки. Вона поцілувала його в чорну скуйовджену, кучеряву голову. В цей час поспішно зашелестіло графинине плаття. Вона підійшла до них.

— Василю Дмитровичу, я дякую вам за честь, — сказала графиня збентеженим голосом, який, проте, здавався Денисову строгим, — але моя дочка така молода, і я думала, що ви, як друг мого сина, звернетеся перше до