Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

У Луанді ми з чоловіком спробували трохи розмовляти англійською за обідом, а також трохи французькою, і то щоб нагадати дівчатам, що Ангола — не цілий світ, але вони насправді не дуже бралися до мов. У Кейптауні англійська мова стала для Марії Реґіни найтяжчим предметом. Тож я записала її на додаткові уроки англійської мови. Школа влаштовувала ці уроки пополудні для таких дітей, як вона, для новоприбульців. Саме тоді я й почула про містера Кутзее, чоловіка, про якого ви запитуєте, що, як виявилося, був не справжнім учителем, ні, аж ніяк, а людиною, яку школа найняла вести ці додаткові уроки.

Цей містер Кутзее, якщо зважити на прізвище, видається мені африканером, сказала я Марії Реґіні. Невже твоя школа не може найняти належного вчителя англійської мови? Я хочу, щоб тебе вчили справжньої англійської мови, і то англійці.

Я ніколи не любила африканерів. Ми чимало бачили їх в Анголі, вони працювали в копальнях або були найманцями в армії. Вони ставилися до негрів, як до бруду. Я не любила такого. В Південній Африці мій чоловік вивчив кілька слів африкаансом, — був змушений, бо в тій охоронній фірмі всі були африканерами, — а я не любила навіть чути цю мову. Слава Богу, школа не примушувала дівчат учити африкаанс, цього було б уже занадто.

Містер Кутзее — не африканер, наполягала Марія Реґіна. Він має бороду. Він пише вірші.

Африканери теж можуть мати бороди, казала я їй, не треба мати бороду, щоб писати вірші. Я хочу сама побачити цього містера Кутзее, мені не подобається його прізвище. Скажи йому, нехай прийде до нас додому. Скажи, нехай прийде, вип’є чаю разом із нами і доведе, що він справжній учитель. Які вірші він пише?

Марія Реґіна розхвилювалася. Вона була в тому віці, коли діти не люблять, якщо втручаються в їхнє шкільне життя. Але я їй сказала: поки я плачу за додаткові уроки, я втручатимуся, скільки захочу. Які вірші пише той чоловік?

— Не знаю, — відповіла вона. — Він каже нам декламувати поезію. Каже вчити вірші напам’ять.

— А що він каже вчити вам напам’ять? — запитала я. — Скажи мені.

— Кітса, — відповіла донька.

— Хто такий той Кітс? — запитала я (я ніколи не чула про Кітса, я не знала жодного з тих давніх англійських авторів, ми не вивчали їх, коли я ходила до школи).

— «Онімінню сонному підвладний, — читала Марія Реґіна, — неначе випив трохи бугили». Бугила — отрута. Вона вражає нервову систему.

— І оце містер Кутзее сказав вам вивчити? — запитала я.

— Це в книжці так, — відповіла донька. — Це один з тих віршів, які ми маємо вивчити для іспитів.

Мої доньки завжди нарікали, що я надто сувора з ними. Але я ніколи не піддавалася. Тільки пильнуючи їх, наче яструб, і могла вберегти їх від лиха в цій незнайомій країні, де вони ще не освоїлись, на континенті, на який нам ніколи не треба було приїздити. З Жоаною було легше, вона була добра, спокійна дівчинка. Марія Реґіна була норовливіша й ладна суперечити мені. З її віршами та романтичними мріями я була змушена тримати її на короткому поводі.

Було ще питання про запрошення, про правильний спосіб сформулювати запрошення вчителю доньки прийти до неї додому попити чаю. Я поговорила з чоловіковим кузеном, але він нічим не зарадив. Тож зрештою я попросила написати листа за мене адміністратора танцювальної студії. «Дорогий містере Кутзее, — написала вона, — я мати Марії Реґіни Насіменто, що вчиться у вашому англійському класі. Ми запрошуємо вас на чай у нас удома». Я дала адресу — такого-то дня, такої-то години. — «Можна організувати транспорт від школи. Зі щирою повагою, Адріана Тейшейра Насіменто».

Під транспортом я мала на увазі Мануеля, найстаршого сина кузена мого Маріо, Мануель звичайно пополудні, коли вже доставляв усі замовлення, привозив у своєму фургоні Марію Реґіну додому. Йому було б неважко привезти і вчителя.

— Маріо — ваш чоловік?

— Маріо. Мій покійний чоловік.

— Будь ласка, розповідайте далі. Я лише хотів упевнитись.

— Містер Кутзее був першою людиною, яку ми запросили до нашої квартири, першою, як не брати до уваги родичів Маріо. Він був лише шкільний учитель, — ми зустрічалися з багатьма шкільними вчителями в Луанді, а до Луанди — в Сан-Паулу, я не дуже шанувала їх, — але для Марії Реґіни і навіть для Жоани шкільні вчителі були богами і богинями, і я не бачила ніякої причини, чому я повинна позбавляти їх ілюзій. Увечері напередодні його візиту дівчата спекли торт, прикрасили його цукровою глазур’ю й навіть зробили напис (вони хотіли написати «Ласкаво просимо, містере Кутзее», але я сказала їм написати «Св. Бонавентура, 1974 р.»). Крім того, вони спекли цілу тацю маленького печива, яке ми в Бразилії називаємо brevidades.

Марія Реґіна була дуже збуджена. «Прийди додому раніше, будь-ласка, будь ласка! — чула я, як вона благає сестру. — Скажи своєму начальникові, що ти хвора!» Але Жоана не була готова на такі жертви. «Відпроситися не так легко, — казала вона, — вони зменшать платню, якщо я не дороблю зміни».

Отже, Мануель привіз Кутзее до нашої квартири, і я одразу побачила, що це не Бог. Думаю, йому було тридцять із гаком років, кепсько вдягнений, погано підстрижений і з бородою, тоді як йому не годилося б мати бороду, бо вона надто ріденька. Він одразу вразив мене, навіть не знаю чому, як célibataire. Я маю на увазі не просто неодружений, а й нездатний до шлюбу, як-от чоловік, що був священиком, утратив свою чоловічу силу і став неспроможний із жінками. Крім того, й поводився він не дуже добре (я розповідаю вам про свої перші враження). Він почувався скуто, йому кортіло піти. Він не навчився приховувати своїх почуттів, а це перший крок до цивілізованих манер.

— Містере Кутзее, як довго ви вчителюєте? — запитала я.

Він зайорзав на сидінні, сказав щось, уже не пам’ятаю що, про Америку, про те, що він учителював у Америці. Потім, після інших запитань, з’ясувалося, що насправді раніше він ніколи не викладав у школі, ба навіть гірше, не має диплома вчителя. Я, звичайно, була здивована:

— Якщо