Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

І це обличчя Шевченка — ретранслятора і творця культури, її генератора — радянська влада відчуває як щось вороже їй. Це і є націоналізм. Тому Шевченка посилено інтерпретують, «вивчають» у школі — перекручуючи, вихолощуючи з нього суперечність, ірраціональність, залишаючи сплющений класовий протест, атеїзм, роблячи з нього предтечу пізнього Тичини — московського раба й співця терору. Зараз, після шістдесятників, справжній Шевченко розриває свій пам’ятник-могилу, оживає, і тому все частіше влада прямо забороняє читати його вірші й співати пісні на його слова як націоналізм.

Праця над «Кобзарем» допомогла мені краще зрозуміти особливості Шевцова-Кочетова. Спочатку я розчистив пласт первісно-міфологічного мислення. Усі міфи фашизму як на долоні.

Міф крові. Нащадок позитивного героя — позитивний. Виняток — євреї у Шевцова. У позитивного Гершковича — негативні діти, сіоністи. У Робермана — старого більшовика — син видає сіоністський журнальчик під назвою «Унітаз» (натяк на «Уніту»). Позитивний єврей — це чудо білої магії революції, а чудо по крові не передається.

Міф землі. Євреї погані тим, що вони чужорідний елемент, у них немає кровного зв’язку із землею російською.

Міф чоловіка й жінки. Жінка — слабка ланка, вмістилище пороків. Через жінку — навіть позитивну — ворог (жид, шпигун) впливає на позитивного чоловіка. Цим пояснюється парадокс: деякі позитивні по крові діти — негативні. Але ненадовго — приходить позитивний герой, білий маг — парторг Глебов і заклинанням (батьковим листом) знищує злі чари (алкоголь, секс чужорідний). До жінок ходять з батогом чи б’ють їх по заду. Слабким місцем в обороні країни у Шевцова є і чоловіки-нацмени (татари, українці, вірмени). Українець для Шевцова — слабкий росіянин або ж єврей, що переховується. Одного лише Шевченка він визнає за свого, ще б пак: фонетично «шев», та й за семантикою син «шевця» — так би мовити, українізований, трохи попсутий Шевцов.

Міфи крові, землі, чужоземця і статі пронизані всіма формами магії. Тут і магія називання, і магія заклинання і прокляття, магія чарівного зілля (автори чітко розрізняють правильний і неправильний алкоголь: у Кочетова поганий закордонний, у Шевцова погані й вірменські вина, коньяки; горілка — ось наше, радянське, чарівне зілля), магія доторку рукою, магія сексуальна (вона розслаблює наші священні кордони між світом загробним і світом живим).

Але Кочетов «подарував» мені й інше — елементи церковно-православної символіки. Виявилось, що автопортрет його у «Чого ж ти хочеш?» тягнеться від півня, Птушкова-Євтушенка, Мамонова[10] у негативній, тіньовій частині до Булатова-Сталіна, молодого поета — робітника Фелікса Самаріна та білогвардійського письменника Серафима Сабурова, що розкаявся. Усі вони — це три іпостасі Бога: Бога-Отця — Булатова, Бога-Сина — Сабурова (Серафима Розп’ятого) і Бога-Духа Святого — Ф. Самаріна (він же — Савонарола).

Є і змія-спокусниця, навіть дві: позитивна Ія Паладіна, своя, рідна, радянська (змія-ексгібіціоністка), і Порція Браун, посланниця ЦРУ-Сатани, теж ексгібіціоністка. В романі є структурно однакові сцени: Ія спокушає «святого» (слова її) «Савонаролу» (слова Порції) Самаріна Фелікса — «залізного» Фелікса, а Порція — Мамонова, тобто служителя Мамоні, а не Богу-Отцю-Булатову-Сталіну. Фелікс витримує натиск, зберігає Ію для Булатова, а себе для Валерії Васильєвої. Мамонов же напивається, спокушається «коричневою змією» і зраджує святу Русь.

Дуже добре видно сенс цього церковно-православного шару підсвідомості — це оязичене, варварське, забобонне християнство з інквізиторським відтінком. Так зла змія Порція пов’язана з Жанночкою, яка має всі ознаки Баби-Яги (тобто дохристиянське божество): кістяна нога, пташиний ґвалт і запах, всевідучість, межовість становища між тим і нашим світом, функції радника зла й провокацій.

Світ-міф обох письменників істотно відрізняється лише в одному. У Кочетова у центрі світобудови «я» — «над-я», «мінус-я», тобто це позитивна релігія на чолі з позитивним Богом. У Шевцова в центрі — Сатана-Жид, негативний Бог, а «я» — ним породжене, «я» — антисатана, заслона від Сатани. Обидві міфології маніхейські, тільки домінанти, акценти в них різні.

Коли в аналізі я наблизився до цього місця, то зрозумів, що мені потрібна фашистська художня література, книжки з фашистської ідеології й міфології. А їх не було. Я, щоправда, дивився фільм Ромма «Звичайний фашизм». Дуже багато спільного зі звичайним сталінізмом. Але у фашистів більше ірраціонального, прикрас, естетизму, яскравості. Сталінізм надає перевагу сірим барвам, сіро-червоним, сіро-блакитним, сіро-зеленим, раціоналізованим (хоча й там, і там — у глибині розгул ірраціональних сил).

У цьому Шевцов ближчий до фашизму, так як і в своєму антисемітизмі, у тому, що в нього немає охамленого християнства, у своїй близькості до землі (поняття «диктатура пролетаріату» в Шевцова немає).

Аналіз Шевцова-Кочетова наштовхувався на майже непоборну психологічну перешкоду — цю патологію треба було перечитувати багато разів, з олівцем у руках, вивчаючи граматичні помилки, особливості стилю, побудови сцен, розвитку тем, мотивів. Цю обтяжливу працю скрашували тільки емоції розкриття таємниці та сміх з анекдотичності, абсурдності соцреалізму.

Ось у поемі А. Софронова Данте раптом кохає… Лауру. Товариш комуніст, за словами Леніна, що мусить опанувати всю людську культуру, вирішив поміняти коханих жінок Данте й Петрарки — Беатріче й Лауру. І читала ж це редакція журналу «Молода гвардія», а потім видавництво, де поема вийшла окремою книжкою. Ніхто не пожалів бідолаху Данте — йому всі гуртом підсунули чужу даму серця. А він же скільки докладав зусиль, щоб ім’я Беатріче стало безсмертним — завдяки його коханню, а не Петрарчиному. Та маніхейство не розрізняє позитивних героїв — жінок та чоловіків. Вони взаємозамінні, тобто еквівалентні своєю позитивністю.

*

Зняти напруження від страшної атмосфери романів Шевцова можна було у роботі над психологією гри. Ми вдвох з Танею написали велику статтю про методику (й методологію) ігрового виховання. Центральна думка — використання головного у грі — емоцій — як важеля морального, сенсорного, інтелектуального розвитку. Було сформульовано й основну мету «комуністичного виховання» — гармонійне виховання особистості, соціалізація дитини. Фройда, покладеного в основу роботи, ми старанно приховали. На поверхні від нього залишилася соціалізація замість сублімації, залишилась і генералізація емоцій (перенесення потягів я прозвав павловською іррадіацією). Ми також накидали теми майбутніх досліджень: аналіз структури гри, емоційних процесів у грі, логічної, моральної, естетичної граней сенсорики, розробка вікової системи ігор, що розвивають певну психічну функцію.

Закінчивши роботу, ми зрозуміли, що намацали щось, що об’єднує всі мої попередні пошуки: психоаналіз, культура й хамство, структурний аналіз. Гра та її закономірності, її класифікація охоплює усі сфери людського життя, культури. І в ній, як нам здавалось, ключ до проблеми культури, до проблеми становлення людини, сублімації біологічного