Читати книгу - "На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі"

повернувся з першого далекого рейсу, ми з нею люто

погиркались через якусь дурницю. Вже й не згадаю, через що

саме. Чорт, я й тоді не тямив до пуття, через що ми зчепилися

так… хоча тоді начебто й тямив.

— І ви покинули її.

— Ба ні, як по правді, то я ніколи й не хотів іти від неї. Завжди

хотів бути лише з нею. Але ж мені треба було літати! Так, виждала вона ті двадцять років та й гадала, що це вже весь час

буде тільки наш спільний, по тому, як я звільнився. Вона

зробила свій хід, достоту як і я зробив свій, то й заслужила на те, що сталося потім.

Басія слухав і не міг не порівнювати Алексової історії зі своїм

власним становищем; це завдавало йому десь такого болю, як

ото буває, коли живіт зведе.

— Але ж, хай там як, а це ви пішли від неї.

Якусь хвилину Алекс не відгукувався на ці слова й не рухався, а

лише колихався у реміняччі пілотового крісла, немовби

потопельник у воді. Коли ж заговорив знову, голос його звучав

напружено-тихо, як, бува, людина визнає щось ганебне за

собою, але сподівається, що її не почують.

— Одного чудового дня я кинув працювати на ту транзитну

контору

й

перейшов

вулицю

до

компанії-водовозки

«Водопостачання С.В.І.Ж.». Та й підписав п’ятирічний контракт

водити вантажні кораблі до Сатурна й назад. Отакий я чоловік.

Не садівник і не шатлівник, і не — як з’ясувалося — не муж для

дружини. Водити туди-сюди маленьку бульбашку наповненого

повітрям металу через океан порожнечі — ось моє покликання, для цього я народився.

— Ви не можете звинувачувати себе в тому, що сталося… —

почав Басія.

— Ні, — рішуче мовив Алекс, глибокою зморшкою

насупленості розтявши собі чоло. — Людина може підвести

любих їй осіб лише тим, що вперто зостається самою собою. Я є

той, хто я є, а не той, яким хотіла мати мене дружина, тож щось

та мало порватися. Ось і ти вирішив зробити те, що й зробив

долі, на тій планеті, й це закинуло тебе сюди, аби ти нидів у

моєму товаристві, а не тішився зі своєю родиною.

Тут Алекс похилився вперед і вхопив Басіїні руки у свої.

— Те твоє… воно й досі на тобі. Та й я нізащо не приживуся

внизу, бо ж не став тією людиною, що потрібна була моїй

дружині після того, як вона змарнувала двадцять років, чекаючи

на мене. Цього я вже ж ніколи не виправлю. Тож не впадай у

журбу, не жалій себе. Ти довбонув оте одоробало. Підвів любих

тобі людей. Вони сплачують за це свою ціну саме зараз, а ти

принижуєш їх кожної секунди — тим, що не визнаєш того лайна

за собою.

Басія відсахнувся, мов від ляпаса в обличчя. Рвонувся геть із

крісла, а ремені сіп його назад. Мов муха, що втрапила до павука

в його павутину. Йому треба було перестати вириватися з

ременів. Коли ж він припинив цю даремну боротьбу, то спитав:

— І що ж тоді?

— Лайно, — кинув Алекс, відхиляючись назад. — Я просто

зважив те, що я сам наплутав. Не проси мене, щоб я за тебе

зважував твою плутанину.

— А як її звали? — спитав Басія.

— Талісса, — відповів Алекс. — І не звали, а й досі так її звуть: Талісса. Навіть як вимовлю це ім’я, то враз почуюсь десятком

кілограмів гною в мішку, розрахованому на п’ять кг.

— Талісса, — повторив Басія.

— Але ось що я тобі скажу: я нізащо не підведу ще й вдруге тієї, котру люблю. Ніколи знову не. Якщо тільки стане моїх сил на

це. А сказавши таке, я маю зробити дзвінок! — мовив він із

блискучою, страхітливою посмішкою.

Розділ двадцять шостий. Гевлок

Нелегко було сказати, що саме змінилося на «Едвардові

Ізраелі» по тому, як вони полонили ту диверсантку, але

Гевлок відчував це і в магазині,