Читати книгу - "На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі"

сотень днів. Залежно від того, на яку МІП ти підписався та де

розташовані флотські порти.

— МІП? — перепитав Басія, а тоді й схаменувся: нащо йому це?

— Місячну платню. Ну, так чи інак, поки тебе носить на човні, твоя партнерка нидіє вдома і робить, що приведеться. Багато хто

вдається до множинних шлюбів чи до групового партнерства —

до всякого такого. А я ж такий хлоп, що мені тільки одна жінка

потрібна, та й вона начебто потребує лиш одного мужа. Тож ми

побралися й жили як старомодна пара.

Басія кивнув головою, хоча Алекс і не міг побачити це. Коли

вони будували нові куполи на поверхнях різних планет, робота

затримувала Басію на іншій планеті на чотири чи й п’ять днів

підряд. Медична практика його дружини не дозволяла їй

мандрувати разом із ним, навіть якби й не було в них дітей.

Довгі то були тижні. Басія спробував уявити, як могли б

нанизатися на одну низку десять чи й двадцять таких тижнів, — і

зазнав невдачі.

— Але ж це означало, що, поки я літаю, вона вдома сидить, —

знову заговорив, помовчавши хвилину, Алекс. — Мала вона

свою власну роботу — інженера електронного обладнання. Теж

хороша робота. Ну, не схоже було, щоб вона так-то вже тужила

за мною, сидячи вдома. І все ж таки, якщо любиш когось, то

хочеш бути вкупочці з коханою людиною, а ми любили одне

одного по-справжньому. Вірні були одне одному, якщо ти

можеш таке уявити. Тяжкими були мої польоти для обох нас. А

вже як утраплю додому, то так ліжко й розламаємо.

Тут Алекс потягся рукою до вентилятора й вимкнув його. А

тоді обернувся до Басії. На його широкому смаглявому обличчі

плавала сумовита усмішка.

— Ситуація була — хоч повісся. Але моя не кидала мене. Усі ті

двадцять літ моїх космоплавань вона трималася мене. Коли я

повертався додому, тоді мали ми щасливе життя. Вона брала

роботу додому, я — велику відпустку, й ми вставали пізно вранці

та разом кухторили. Копирсалися в садку.

Алекс заплющив очі, й якусь хвилю Басія подумував, чи не

закимарив пілот.

— А ти бував коли на Марсі?

— Я ні, — відповів Басія. — А жінка моя бувала.

— Новіші території, що розбудовувалися, аж коли витворилось

у нас уявлення, що треба людям для щастя, вони

облаштовувалися вже інакше. Більше вже ніяких вузьких

кам’яних коридорів. Почали будувати широкі переходи, а

посередині — великий озеленений простір, парк чи сад.

— Мов на Церері, — сказав Басія. — Я жив на Церері.

— Так, це правда. На Церері теж роблять озеленення.

Принаймні людина може подати заяву й отримати дозвіл на

доглядання частини того простору. І саджай там, що бажаєш.

Ми мали свою грядочку в коридорі за нашою домівкою.

Дружина сіяла там трави, квіти, якісь пекучі перці. Там ми

працювали.

— Мила історія, — похвалив Басія.

— Атож. — Алекс кивнув головою, все ще не розплющуючи

очей. — Тоді я не знав того. Але була моя буркотня. Воно, сказати щиро, було мені мов до одного місця. Не тягло мене до

городництва чи й садівництва. Але вона це любила, а я любив її, то й підтримував це до певної міри.

— А що, вона померла? — спитав Басія.

— Що? Вона? Та хай Бог милує! Живе собі.

— То що ж сталося?

— А сталося таке, що вона двадцять років чекала, коли ж я піду

в відставку. І я звільнився, тож нам уже не доводилося більше

збувати час поокремо. Вона перейшла на часткову зайнятість на

своїй роботі, й я частково зайнявся — суборбітальним

човникуванням. І ми багато розкошували в ліжку.

Алекс розплющив очі, покліпав ними. Він начебто сподівався

якогось відгуку, то Басія й запитав:

— А далі що?

— А потім, одного дня я завіз свій вантаж у порт Орбітального

Транзиту Маринера й, поки завезене розвантажували, я мало не

забіг в офіс набору персоналу Навігації Марс – Церера й знову

записався на далекі рейси.

— Хіба вони беруть?..

— Та ні, зовсім не те. А ще й