Читати книгу - "На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі"

голос.

— Як справи у капітана? — поцікавився Алекс.

— Не дуже. І знову він не дав мені вкоїти оту очевидно вкрай

потрібну річ.

— Бабахнути кехівському начхальнику в пику?

— О-о-о! — протягнув Еймос. — Аж серцю потепліло від того, що ти так файно мене знаєш.

— Вона в їхніх руках, друзяко, — лагідно, але твердо нагадав

Алекс. — Не роби нічого такого, щоб стало ще гірше.

— Ага, ага.

— Ти там, долі, стережи капітанові тили, — далі напучував

Алекс. — А я вже подбаю про нашу старпомку.

— А якщо вони скривдять її?

— Тоді цілий рік сипатимуться на Ілус опадами частинки

КЕХу.

— Але ж її це вже не порятує, — зітхнув Еймос.

— Таки не порятує, — погодився Алекс. — Але, рано чи пізно, такі опади тут будуть.

— Гаразд. Я пішов шукати капітана. Еймос у відключці.

Алекс потанцював пальцями по своєму пульту, й корабельне

око різко відвернулося від планети. Якусь мить не видніло

нічого, а тоді замерехтіло крихітне світельце, з один-єдиний

піксель, не більше. Далі зум зробив швидке збільшення, показавши масивний корабель, розмальований у кольори КЕХ.

За мить воно знову зумнуло, й корма корабля стала швидко-швидко рости, аж поки й заповнила собою весь екран, а в її

центрі зажеврів маленький-тоненький червоний хрестик.

— Очі мої до твоїх послуг, — затамувавши віддих, прошепотів

Алекс.

— А що то таке? — запитав Басія, показуючи на той хрестик.

— Ним показано, де сидить їхній реактор. «Росі» тримає ту

місцинку на прицілі. Якщо я пошлю туди гарматня, то він

прошиє серце реактора швидше, ніж задзеленчить перший їхній

сигнал тривоги.

— А воно… не рознесе?.. — Басія зобразив руками вибух.

— Ні, тільки провітрювання зробить. Можливо, знищить

якийсь десяток їхнього інженерного персоналу.

— А вони знають, що ви цілитеся в них?

— Ще ні, але я шепну їм на вушко. І цим збережем нашу

старпомку живу-здорову.

— Це добре, що ви можете бодай якось захистити її, — сказав

Басія і хотів уже й замовкнути, але слова таки пробивалися на

волю, навіть крізь зціплені зуби. — Моя дочка нині сидить на

«Барбапікколі». Мої дружина з сином лишилися внизу, на Ілусі.

А я нічого не годен зробити, аби допомогти їм чи захистити їх.

І Басія став чекати пустих слів співчуття.

— Авжеж, — мовив Алекс. — Але ж то ти довбонув того їхнього

важковика, чи не так?

Алекс виклацав і вивів щось на екран, і на мить над образом

«Едварда Ізраеля» червоно зажевріли слова: НОСОВУ ГАРМАТУ

ЗАРЯДЖЕНО.

— Десь за хвилину я маю вийти на зв’язок із тим кораблем, —

сказав Алекс.

— Застерегти їх?

— Радше залякати, — уточнив Алекс. — Отаку препогану штуку

мусимо запропонувати в обмін за ту людину, яку ми всі любимо.

Але ж нічого іншого нам не лишається.

Він простяг руку, покрутив щось на дашку над панеллю, і з

вентилятора вирвався струмінь прохолодного повітря. Той потік

заворушив поріділу чорну пілотову чуприну й підсушив піт над

його чолом. Алекс заплющив очі й зітхнув.

— А я не маю навіть чим пригрозити, — поскаржився Басія.

Навіть йому самому ці слова здалися скигленням. — Навіть

цього не маю.

— Атож. Отак я двадцять років відлітав для військово-космічного флоту Марса, — мовив Алекс, усе ще із

заплющеними очима.

— Ого! — вигукнув Басія. Бо й не знав, якими словами тут

найліпше було б відгукнутись.

— Був я одружений, — провадив Алекс, підставляючи

прохолодному повітрю то шию, то щоку: одну, другу. Басія

вирішив мовчати. Відчувалося: пілот хоче вже не порозмовляти, а розказати комусь свою історію. То й хай розповість. Навіщо

заважати?

— Життя одруженого космопілота-військовика — то, сказати

щиро, щось досить-таки лайняне, — заговорив по довгенькій

павзі Алекс. — Типовий рейс на човні, що курсує поміж Марсом і

Церерою, може