Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

У кожному разі, ми тепер безпечні. Якщо в Сполучених Штатах нам занадто припече, я зможу стати громадянином Туреччини{101}.

Життя в криївці стадо для мене дуже щасливе. Правда, мені доводилось багато працювати, але тепер зі мною був Ернест, і ми працювали разом. Так прожили ми аж вісімнадцять дорогоцінних місяців. Ми не були самотні. Часто прибували й відходили товариші, вожді революції — дивні голоси з підземного світу змов і конспірації, що доносили ще дивніші звістки про бої з усієї лінії фронту. І ми бавились, веселилися. Ми не були похмурі змовники. Ми багато працювали, нам доводилося страждати, втрати наші були великі, але ми поповнювали свої лави і йшли далі; і серед важкої праці й небезпечної гри, гри в життя та смерть, ми знаходили час для сміху й кохання. Серед нас були митці, вчені, музики й поети, і в нашому підпіллі культура була вища і витонченіша, ніж у палацах або в диво-містах олігархів. До того ж у тих палацах та диво-містах працювали, творячи красу, й наші товариші{102}.

Ми не були весь час прикуті до нашої криївки. Часто ночами їздили ми в гори на Віксонових конях. Якби він тільки знав, скількох революціонерів перевозили його коні! Ми навіть їздили на пікніки у відомі нам затишні Місця, де лишалися цілий день, виїхавши ще вдосвіта, а повертаючись, коли вже сутеніло. Треба сказати, що навіть вершки й масло, які ми їли, теж належали Вісонові{103}. Ернест був не від того, щоб іноді постріляти перепілок та зайців, що належали олігархові, а при нагоді — і його молодих оленів.

Наша криївка справді була безпечна. Я вже писала, що лиш один раз її знайшла стороння людина, і тут треба розкрити таємницю зникнення молодого Віксона. Тепер, коли його вже нема, я можу розповісти про це.

На дні нашого байраку був куточок, де сонце світило кілька годин, хоч зверху того куточка не було видно. Ми наносили туди багато річкової ріні і влаштували щось на зразок маленького пляжу, де можна було добре засмагати. Якось пополудні я вмостилася там з книжкою Менденгола{104}. Сонце пригрівало, мені було так вигідно і спокійно, що навіть палкі вірші не могли перемогти легкої дрімоти.

Раптом я прокинулась від того, що на мене посипалися грудки землі, і почула, ніби хтось дереться по стіні; ту ж мить якийсь юнак, посунувшись зі стіни, мало не впав мені на ноги. Це був Філіп Віксон, хоч тоді я цього ще не знала. Він холодно подивився на мене і здивовано свиснув.

— От тобі й маєш, — промовив, а потім, скинувши капелюха, додав: — Перепрошую. Я не сподівався знайти тут когось.

Я не могла залишатися така спокійна. Я була ще не досить досвідченим конспіратором і не знала, як треба поводитись за таких виняткових обставин. Пізніше, ставши вже міжнародною шпигункою, я напевне виявила б більше спритності, але тоді я схопилася на ноги й подала сигнал небезпеки.

— Що це означає? — спитав він, пильно дивлячись на мене. Очевидно, він і не здогадувався про нашу присутність тут, коли спускався вниз. Я помітила це з полегкістю.

— А як ви гадаєте? — спитала я його на відповідь. Справді, конспіратор з мене тоді був абиякий.

— Не знаю, — відповів він, хитаючи головою. — Певно, ви маєте тут своїх приятелів. В усякому разі ви повинні пояснити мені. Це мені не подобається. Ви прийшли сюди незаконно. Це земля мого батька і…

Але в ту мить Біденбах, завжди такий чемний і лагідний, промовив за його спиною грубим голосом:

— Руки вгору, юначе!

Молодий Віксон зразу ж підняв руки вгору, потім повернувся лицем до Біденбаха, що націлив на нього автоматичну рушницю; але дивився Віксон спокійно.

— Ого, — сказав він, — кубло революціонерів, та ще таких, що кусаються. Ну, ви тут довго не просидите, запевняю вас.

— А може, ви просидите тут досить довго, щоб змінити свою думку, — спокійно сказав Біденбах. — А тим часом я вас попрошу зайти всередину.

— Це ж куди? — Юнак справді здивувався. — Чи не катакомби у вас тут? Я чув про такі речі.

— Ходімо, побачите, — відповів Біденбах, чарівно всміхаючись.

— Ви не маєте права! — скипів полонений.

— Так, з погляду ваших законів, — поважно промовив терорист. — А за нашими законами, повірте мені, ми маємо на це повне право. Ви мусите звикнути до факту, що опинилися в іншому світі, ніж той світ насильства й жорстокості, де ви жили.

— Це ще треба довести, — пробурчав Віксон.

— От ми вам і доведемо, на це ви- матимете досить часу.

Юнак засміявся і пішов із своїм конвоїром у наш будиночок. Віксона ввели у внутрішню підземну кімнату. Одного з наших молодих товаришів приставили стерегти його. А ми зібралися в кухні, щоб обміркувати становище.

Біденбах мало не зі слізьми на очах доводив, що Віксона треба вбити, і дуже зрадів, коли ми обурено відкинули що пропозицію. З другого боку, нам і думати не випадало випустити юного олігарха на волю.

— Я скажу вам, що зробити з ним, — сказав Ернест, — Ми залишимо хлопця в себе й перевиховаємо.

— Тоді я зберігаю за собою право бути його вихователем у питаннях юриспруденції! — вигукнув Біденбах.

Під загальний сміх ми так і ухвалили. Філіп Віксон повинен був залишитися з нами й пройти повний курс нашої етики й соціології. Але перш за все нам треба було знищити всі сліди юного олігарха, які він залишив, коли спускався в яму по сипкій кручі. Ця робота припала Біденбахові, який, повиснувши на линві, старанно працював аж до вечора, поки ніяких слідів не зосталося. Були також знищені всі Віксонові сліди, що вели від краю яруги, де він злазив униз, до верхів’я ущелини. Але й це ще було не все. Ввечері Карлсон попросив Віксона, щоб той скинув свої черевики.

Юнак не схотів роззуватись і спробував опиратися, але, відчувши залізну силу ковальських Ернестових рук, здався. Карлсон потім розповідав, що дуже натер собі ноги тими тісними черевиками, проте виконав у них свою роботу. Дійшовши назад туди, де кінчався юнаків слід, Карл-сон узув черевики й рушив ліворуч. Він пройшов кілька миль по горах, полонинах та ущелинах і нарешті довів слід до дна гірської річки. Там він роззувся і, щоб остаточно заховати слід, пройшов водою попід берегом, а вже тоді взувся в свої власні черевики.