Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Як буде ваша ласка… — І пан Пампушка-Купа-Стародупський, перелякавшись погрози, рвонувся геть, щоб до приходу владики путнє що-небудь зварити для простого воїнства.

— Стривай лишень! — спинив Мелхиседек. — Куди пак подівся твій гість? Отой чепурний панок?

— Не знаю. Пан Роздобудько зник.

Владика хотів був іще щось у пана Пампушки спитати, але над городом веселий передзвін раптово згас, на мить запанувала тиша, а потім церква за церквою, дзвіниця за дзвіницею почали бити на сполох.

— Що сталося? — сам у себе спитав єпископ, і аж зуби йому занили від тривоги.

— Чи не пожар?! — рвонувся Купа-Стародупський і хутко вискочив за двері.

А владика, не скинувши ні ряси, ні каптура, на ходу вчепив до пояса шаблюку, сховав за пазуху наперсного хреста і діамантову панагію, щоб не теліпалися на ретязьках, і, вхопивши, замість архієрейської патериці, полковницький пернач, вибіг на вулиці города, бо аж стогнали вони від лиховісного ґвалту всіх дзвіниць Мирослава.

7

На соборній дзвіниці Лукія тим часом, так і не докликавшись батька, неуважно дивилась в далечінь, на низькодоли, аж раптом дим кількох пожеж, що спалахнули на околицях Мирослава там і там, привернув її увагу, і дівчина таке побачила далеко внизу, по той бік озера, що й подих їй перехопило, аж відібрало голос.

Там злітали димочки нечутних на дзвіниці пострілів.

Там, видно, вже ревли й гармати.

Хмари куряви здіймаючи, стрічались дві навали кінноти.

Вступали в бій, щодуху підбігаючи, й сотні ремісничі, оті, що тут недавнечко пройшли попід дзвіницею собору.

Там уже кинулись на допомогу нашим і косарі на лузі, сторч переставляючи жала кіс на кіссі.

Блискучі щити польських вояків, що, скупившись, посунули на оборонців міста, народжували нові сонця, які в бою сліпили долинян, а віддалік уже сунули хмарою кримці й ногайці.

Біліли постріли ворожої армати, вогнем жахтіли розриви тодішніх нехитрих гранат. Видно було, як налягає вража сила, як долиняни ламлють ворога, а потім відступають знов.

Все це скоїлось так нагло, що в першу мить Лукія не могла здобутися й на слово.

Мирне місто відбивало нечайний наскок, і в тривожному димі війни по серцю ятаганом шарпонула думка, що життя… що не таке воно й безжурне, як могло б хвилину тому здатися при погляді на голубів, на безхмарну блакить, на безпутнього батенька, що його Лукія вже знову смикала за білий рукав святкової сорочки.

— Тату! Тату! — кликала вона, але батько дзвонив та й дзвонив.

Лукія вже бачила, що оборонці Мирослава — під навалою в кількоро дужчого ворога задкують до брами Коронного замку, що була ворітьми Долини.

— Батьку! — зойкнула дівчина, забігаючи з іншого боку й киваючи пальцем униз.

Щось в її обличчі таки настрахало дзвонаря, і він, спинившись у своєму шаленому борсанні, вчув дальнє гуркання ворожої армати, шуми бою, бо ж передзвони вже змовкали по всіх дзвіницях Мирослава, та й кримська орда вже встигла підскочити ближче, і вже й тут чути було крики «Алла! Алла!», виття й свистіння, яким татари завше намагались настрахати противника, биття в тулумбаси, рипіння арб, іржання коней та крик верблюдів. Татар приспіло небагато, але від того шарварку здавалося, що їх там незліченна сила…

— Стопекельний зрадник! — ревонув гончар і, збагнувши все одним духом, хутко виплутався з павутиння мотузків, підбіг на змиг до поренчат дзвіниці, оком вергнув удалину, загледів дим пожарів, розгардіяш баталії, уздрів і нападників — недалечко вже від Коронного замку, від вежі Гончарської, яку там захищала сотня гончарів, і звелів Копистці, цехмайстрові мирославських жебраків, що їхній цех старцівський власної сотні не мав:

— Бийте на сполох!

Розгойдавши важенне серце старшого дзвона, Варфоломій Копистка вдарив, і ґвалтовне бамкання попливло над Мирославом. Йому відповіли такі ж могутні голоси тривоги з інших дзвіниць та дзвіничок, ніби закалатали збуджені серця мирного міста.

Уже зійшовши трохи вниз, на щаблів кілька, — сама тільки голова його видніла з ляди, — Саливон закричав старому жебракові:

— Разів із тридцять-сорок бийте сполох. Потім знову — великодній передзвін! — І гончар так хутко подався вниз по рипучих дерев’яних східцях, що Лукія ледве встигала за ним.

— Не люблю непорядку! — покрикувала вона, намагаючись не відстати від хапливого батька. — Не снідавши й не обідавши, на війну?!

Сходи були такі тісні, круті й виткі, що спускатись вийшло старому тяжче, ніж лазити нагору, і дбав пан Глек тільки про те, щоб не впасти, а на бурчання пащекуватої дочки нітрішки не зважав.

Зійшовши хутенько з дзвіниці, він побачив на майдані чийогось коня, прип’ятого до стовбура берези, ні в кого не питаючи, скочив на нього, хльоснув кінцем оброті, гукнув щось та й зник у хмарі куряви, а на Лукію мерщій накинулись цікаві мирославці.

— Чого це б’ють на сполох, дівко?

— Напав пернатий гетьман.

— Свято ж!

— Собака римська, а не гетьман!

Люди поспішали — кожен до свого діла, де кому слід було ставати до роботи чи до зброї.

Тривожне бамкання, як і звелів Саливон, знову перейшло в святковий передзвін, а веселий заклик цехмайстра жебраків підхопили й на дзвіницях всіх інших церков Мирослава.

Вельми дратований хвилею цих неподобних веселощів, пан Купа-Стародупський посилав своїх посіпак чи не на всі дзвіниці міста, але вгамувати дзвонарського шалу не міг.

Розуміючи безглуздість своєї поведінки, пан Купа, задерши голову, сварився кулаком, знизу горлав щось дзвонарям, а потім сам чогось перелякався, аж лисе тім’я обережненько собі погладив, бо там іще синіла прездорова ґуля: на золотім хресті соборної дзвіниці він уздрів сокола, і панові обозному здалося, що це — той самий, котрий так люто дзьобнув Купу в голову кілька днів тому, і знову на думку спало загадкове й дурне пророкування навіженого Козака Мамая, же йому вмерти судилось, Пампушці, від будь-якого птаха…

8

Поки пан Стародупський, як і годиться обозному, порядкував у городі, на пороховому млині, в пекарнях, салотопнях та кузнях, архієрей, як і належить полковникові, мчав ристю до Коронного замку, де так нагло знову озвалась війна…

Козак Мамай, тим часом скочивши на свого коня-розбишаку, прихопив за повід іще двох гнідашів, необачно прип’ятих чиєюсь рукою під тим же Мамаєвим дубом, та й помчав на гору, до кузні москаля Іванища, бо мав до нього якесь пильне діло.

Спинивши свої коні, Мамай гукнув:

— Ковалю!

— Нема дома, — відповіли, вибігаючи на дорогу,