Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— А мати де?

— З татом, — відповіли ковалята.

— Нав’ючили на коні все, що накували за ці дні… — пояснив найстарший.

— …Списи, шаблі, — додав підстарший.

— Та й побігли на війну, — закінчив середульший.

— Хто ж там грюкає в кузні? — спитав Козак Мамай.

— Наш Михайлик, — в один голос відмовили малюки.

І викрикнули вони це так голосно, аж хмара голубів, котра мала притулок біля кузні, знялася в небо, і Мамай подумав про те, що якийсь із цих птахів прилетів сьогодні від посланця долинян, від Глека, прилетів без листа, без вісточки від нього, і це свідчило про страшне якесь лихо, котре спіткало хлопця в перший день путі.

Ковалята, відповідаючи Козакові, гукали так голосно, що Михайлик, почувши в кузні той лемент, уже визирнув до гостя з широченних дверей.

— Хто мене кличе? — ще й не роздивившись, спитав він своїм дужим басом.

— Війна кличе, — відповів Козак.

— Треба йти на війну? — спитав Михайлик і зніяковів, наче дівка, до якої прийшли старости, бо ж йому вже кортіло туди, де гримів бій. І він спитав непевним голосом у матінки, що стала на порозі кузні: — Леле! Що ж робить?

— Благословляю, — урочисто мовила Явдоха. — Хоч і один ти в мене… Але ж треба, синку. Йди! — І вона, подавши хлопцеві важенний келеп, тричі перехрестила Михайлика.

— Рушили? — спитав Мамай.

— З вами? На край світу.

— Пороху понюхать, кулячого дзизу послухать. То мерщій!

— Я готов. Тільки… треба, щоб мене хтось… розсердив.

— Однокрилівці те зроблять якнайкраще, — посміхнулась матінка. — З Богом!

— Рушили, — сказав Михайлик і допав гнідаша, котрий вухами стриг біля Мамаєвого мальованого воронька.

— Рушили! — гукнула й матінка.

І легко допала третього коня, що його тримав за повід запорожець.

— Куди ви, мамо?! — жахнувся Михайлик.

— З тобою, лебедику.

— Та куди ж?

— На війну, — просто відказала Явдоха і приострожила коня.

— Я сам, мамо, я сам! — аж заволав Михайлик, але неня вже мчала десь попереду, у хмарі куряви поспішаючи вниз, до ріки, куди квапилися всі долиняни, що їх немов скликав на поле бою безжурний передзвін усіх церков Долини.

Дід Копистка, п’яніючи від захвату, дзвонив і дзвонив, аж піт заливав зіркі в старості очі, що вже бачили згори, як піші та комонні мирославці крок за кроком відганяють нападників од брами Коронного замку.

— Оце вшкварили! — гукав старий до Оникія Бевзя, катюги безробітного, котрий завжди охоту мав поспівати на криласі чи попошаліти на дзвіниці і тепер оце щосили бив крицевим язиком у найстаршого дзвона. — Га? Що ти там кажеш?

— Та вшкварили ж! — без видимого захоплення прокричав йому на відповідь Оникій.

— А дурні однокрилівці думають, бач, — гукав катюзі Варфоломій Копистка, — чого це нам так весело?! Чи не підійшла до нас яка-небудь потуга? Диви! Диви!

Але битва, що вже помалу відкочувалась від воріт Долини, нараз позадкувала до стін обложеного міста, потім відкотилася знов, і серце тьохкало в старого жебрака: дим пожеж він уже бачив і далеко над обрієм, за непролазними болотами, за Північним замком, бачив, як знову горить Україна, та й бачив його, цей страшний вогонь вітчизни, чи не вдесяте вже за своє довге жебрацьке життя, і сльози текли з гострозорих очей, мовби дим пожарів сягав і сюди, на дзвіницю.

Випручавшися з павутиння мотузків, не стерши й поту, старий дивився вниз і плакав… Дзвони вже змовкли по всьому городу, та й у бою зайшло чомусь таке затишшя, аж раптом стало чути, як загорлали тут, і там, і скрізь тремкими басками молоденькі, раннього весняного заводу півники.

В цій тиші вона й підступила до міста, панна Смерть, і, як завше, вдавала, буцімто саме вона і є Життям… Крякали всюди, її вітаючи, галки, ворони та круки, пречорна шквиря птаства, яке, кружляючи над полем бою, чуло собі вже добру поживу.

9

Наступила тая чорна хмара, аж темно стало, а над ратним полем знову всіма своїми голосами, криками та громами озвалася війна, а людська кров цебеніла скрізь на тучну й без крові землю, кров народу, що від неї аж кипів над бойовиськом клубами чорнісінький туман.

В битві вже давно шалів на білогривому Добряні лицар Мамай.

Врубувався він у ворожу гущину, як у ліс темний, і лягали нападники покосами, а він пробивався далі та далі, наче шукав кого між ворогами, наче прагнув зняти якусь певну осоружну голову, і аж затрусився ввесь, аж наче пойнявся вогнем, коли побачив віддалік золоте яблуко над високо піднятим кінським хвостом гетьманського бунчука, побачив, як під своїм архангельським стягом лівою рукою рубається з долинянами сам ясновельможний гетьман.

Мамай рвонувся був до Однокрила, але той, наче хто в груди його штурхонув, здаля відчув наближення страшного супротивника, і враз позадкував-позадкував, і незабаром зник за спинами найманих чужинців.

Козак Мамай скоро втратив з ока й золоте яблуко бунчука, бо гетьман не схотів прийняти бою, послідущий страхополох, і від тої втечі боягуза зайнялося серце Мамаєві, і ще гарячішою зненавистю спалахнуло воно проти власного свого витвору, проти недолюдка Гордія Пихатого…

Тим часом і Михайлик келепом важенним напрацювався через лад, без ощадку рубаючи ворога.

Вже й матінці, Явдосі, поранило татарською стрілою ліву руку, і грива гнідаша була залита її кров’ю, а вона рубалась і рубалась.

Вже наклав головою в бою за Вкраїну і співливий сербин Стоян Богосав.

Вже й коваль Іванище, тульський богатирище, руська душа, маючи за вітром бородою, накришивши гори трупу ворожого, де тільки пройшов — пішки, без коня, прорубуючи просіку важкою шаблюкою.

Вже й Пилип-з-Конопель настрілявся та нарубався до знесилля, а кінця бойовищу не було й не було, бо зрадлива доля перекидалась то на той, то на той бік війни, і наші долиняни, відігнавши супротивника, знову відступали до стін Коронного замку.

Михайлик мало що й тямив у тім кривавім шарварку, що кипів довкола, в його другому бою.

Правда, хлопцеві здавалося, буцім він так-таки й не розсердився, не став сміливим і завзятим, хоч козацьку відвагу бачив на кожному кроці, який оборонці Долини оплачували ціною болю, ціною крові, ціною життя.

Прездоровою голоблею орудував Прудивус, насідаючи на якогось меткого шляхтича, гусара — в леопардовій шкурі, в кунтуші голубому, облямованому хутром, — і можна було, грішним ділом, подумати, що Тиміш старається, здобуваючи коштовне вбрання гусара, потрібне, либонь, кумедіянтові для чергової вистави.

Там і там виникаючи, то не сокіл літав, то Мамай на своїм Білогривці з’являвся заразом у кільканадцятьох сутичках, — що кінь Добрян топче, а що