Читати книгу - "Володимир"

А смерди? Що ж, князь Володимир печеться про багатого й убогого, — смерди, що жили під стінами Гори, можуть городити нові двори на вільних землях за Щекавицею й на Дорогожичі, на Оболоні й скрізь аж до Вишгорода — ген скільки там гір, пісків, долин.

Гора будується. Одразу ж, коли проминути ворота, з лівої руки їдуть і їдуть запряжені волами вози, копачі риють землю, плотники розібрали половину терема княгині Ольги, стравницю, палати, кліті, на верху вивалили стіну в палаті княгині, від чого здається, що вся вона — з рубленими стінами, вузькими вікнами — повисла в повітрі, от-от упаде, розвалиться.

Та цей древній терем уже й не потрібний — по праву руку від дороги височіть складений з цегли, побілений вапном, з шиферним дахом, з колонами із мармуру новий терем князя Володимира, перед ґанком стоять на постаментах привезені з Херсонеса бронзові коні.

За цим теремом князь Володимир велів ставити нові будівлі — одну для боярської думи, ще одну — для іноземних послів і купців, терем у саду, звідки через вікна видно Дніпро й лівий берег, — для жони, цариці Анни.

Поспішають і самі бояри — вони розбирають старі тереми, будують нові — просторі, світлі, з каменю, високим частоколом оточують двори, за старим звичаєм до теремів усе-таки ліплять кліті, бретяниці, медуші, все це стережуть кудлаті гострозубі пси, що валують цілі ночі.

А за стінами нової Гори будується передграддя, кам’яні й дерев’яні тереми виростають уже й на схилах гір, бояри й воєводи, не відстаючи від князя й наслідуючи йому, воздвигають, ставлять і свої тереми.

Удалині ж, за Щекавицею й на Дорогожичі, на Оболоні, скрізь понад Почайною й Дніпром, де піски, ліси, болота, — там оселяється убогий смерд, викопує землянку, складає з украденого древа хату або просто плете з лози хижку, обмазує глиною з кінським кізячком, мастить крейдою, підсинюючи її, а над вікнами й дверима малює кнесів — коней, червоних півнів — співців зорі, зелені берізки — священне руське дерево.

Говорив князь Володимир з єпископом і про навчання книжне — він хотів збирати дітей бояр і воєвод, учити їх письму й читати; єпископ, надіючись мати нових священиків, благословив цей почин князя, пообіцяв, що всі священики, і він також, навчатимуть їх.

Проте, дбаючи про науку, Володимир вважає, що недостойно й негоже буде на Русі, в городі Києві навчати дітей грецькому письму, — цього чужого, незрозумілого язика не люблять, не приймуть руські люди, краще й потрібно на вчати дітей слов’янських, руських словес по книгах болгарських і всяких харатіях руських.

Воєводи й бояри, правда, не дуже охоче посилали своїх дітей у науку; їх обурювало, що ті стануть звичайними священиками чи й дияконами. Тіун княжих стад, приміром, рудий Чухно, коли дійшло до навчання його синів Берибарана й Грежа, замкнув синів у медуші, сів біля порога, сказав:

— Для нашого скотського добра грамота не потрібна… Не зійду з місця, а синів не пущу…

Князь Володимир велів тоді повести в науку самого тіуна рудого Чухна, нагримав:

— Для скотини Чухно може й не навчатись, але мушу мати тіунів учених, грамотних…

Та й саме отроцтво не дуже рвалось до науки, часом бувало, що отці приводили дітей своїх для книжного навчання на віжках, іноді їх гнали до теремів княжі гридні.

Князь Володимир заходив до цієї школи книжної премудрості. Вона містилась у довгій будівлі з багатьма палатами недалеко від старого требища в кінці Гори — там раніше жили жерці й волхви, що складали жертву Перуну.

Тут у двох палатах сиділи попід стінами юнаки — сини воєвод і бояр, був між ними й рудий тіун Чухно, що виявився учнем набагато кращим, ніж його сини Берибаран і Греж, приходили туди ж і одолівали письмо вже й інші тіуни, ємці, посередині ж у кріслі сидів навчатель, що показував літери й змальовував їх на піску, біля дверей стояли гридні, які пильнували, щоб учні не втікали.

Ще в кількох палатах варили в казанках з вільхової кори й дубових горішків чорнило, з сірки й живого срібла кіновар, якою писали уставні літери, з тонкої телячої шкіри готували дорогоцінний пергамент, що, ніби скло, просвічувався на сонці, різали з берестової кори довгі звитки, на яких писали гострими залізцями, а на липових і вербових цках[181] різали ножами.

У найдальшому кінці будівлі, у відокремлених затишних покоях, де за вузькими вікнами колихались віти й воркотали голуби, там сиділи за столами писці, що лебединими й гусячими перами на пергаменті, залізом на бересті, ножами на цках писали.

Князь Володимир і єпископ Анастас проходили палату за палатою, стояли й слухали, як десятки два голосів ревуть: «В-і-ві… ер-у-ру…ю, то є ю… вірую…», швидко минали палати, де варили чорнило, шкребли, чистили, пресували телячі шкіри, бо там від смороду забивало дух, надовго зупинялись у палаті, де сиділи писці.

Тут з дерев’яних дощок переписували на пергаменті давні казання про Кия, Щека, Хорива й сестру їхню Либедь, вели літопис временних літ, готували грамоти й устави, що посилались гонцями в усі кінці землі.

І далі йшли князь Володимир з єпископом, уже садом, де лунко падали на землю яблука й груші, в бортях на деревах гули бджоли, розливали пахощі м’ята, любисток, євшан.

— А як бути з монастирями, ченцями? — запитував єпископ.

Князь Володимир допитливо дивився на нього.

— У Візантії, — тихо говорив єпископ, — є багато монастирів, де живуть ченці й черниці, що денно й нощно моляться за василевсів.

— Я не перечу, аби монастирі були й у нас. Вони вже є.

— Саме про це я й хотів говорити, княже… Що може робити людина, яка повсякчас молиться Богу? І священики наші, й чернецтво не можуть жити тільки на те, що їм дадуть люди, — церква освячує державу, держава мусить дбати про церкву… У Візантії церкви мають землі, ліси, ріки, кожен священик і чернець одержує нагороду від василевса.

— У мене не вистачає земель на пожалування боярству, а золота й срібла — на дружину, — сердито говорив князь. — Доста того, що я будую храми, у мене нічого дати церкві й монастирям.

Єпископ Анастас мовчав. Він знав, чого хоче!

3

До Новгорода нарочиті мужі князя Володимира приїхали пізніше, ніж у інші землі. Їх було, либонь, більше, ніж у інших городах. Тут, у Новгороді, князь Володимир велів, охрестивши людей,