Читати книгу - "Коли курява спаде"

А це означало, що я можу принести радість милій собі жінці.

Так вона, сміючись, мчала до мене верхи на коні. Червона китиця на кінчику руків’я її батога танцювала в повітрі. Я прокричав до неї:

— А ти справді туси Ронггонг?

— Я — ні! — вигукнула Тхарна, сміючись.

Коли вона підлетіла до мене, голосно щось вигукуючи, я одним стрибком піднявся на спину свого коня, а звідти потягнувся до неї, яка сиділа на спині іншого коня. Вона видала пронизливий крик, що пробирав людину до кісток. Коні вилетіли з-під нас обох і помчали вперед, а руки Тхарни обіймали мене. Якийсь час ми обоє літали в повітрі, а потім почали падати. Причому падіння не було таким уже й швидким, принаймні я навіть устиг перевернутись у повітрі й приземлитися першим. А потім уже моя красуня Тхарна. У падінні я помітив, що її очі й зуби блищать.

О Передвічне Небо, якою ж м'якою є трава влітку!

Щойно ми приземлились, як наші губи злились у поцілунку. Цього разу ми обоє хотіли цілуватись. Я закрив очі й відчув, що між нашими вустами ніби дмухає гарячий і світлий вогонь. Цей вогонь змусив нас палати, й ми застогнали.

Потім ми роз’єдналися на певний час і лежали на траві, дивлячись на білі хмари на небі.

Тхарна промурмотіла:

— Я спочатку не кохала тебе, але коли мчала на схил, подивилась на твій силует і закохалась.

Вона ще раз поцілувала мене.

Я лежав на пагорбку, що його овівав чистий вітерець, і дивився на небо, на якому нуртували хмари. Я почувався так, ніби впав у вир у великому морі.

Я розказав Тхарні, як сильно її кохаю.

Вона закрила мої очі жовтими і ніжними, мов шовк, пелюстками дикого маку й сказала:

— Немає людини, яка, побачивши мене, не закохалась би в мене.

— Я ж лише бовдур.

— Чи є в світі ще такі бовдури, як ти? Мені страшно. Ти — дивна людина, тож я боюсь.

Однак голод ще не закінчився.

Хоча більшість туси вважали, що їхні землі розташовано в центрі світу і про них неодмінно має піклуватися Небо, проте у них ставалося так само багато різних лих, як і на тих землях, де не було туси — тут були повені й пожежі, війни й епідемії, а також голод. Усіх цих лих вони так само не могли уникнути, Небо і їх не милувало. А тепер ще й виходило, що навіть у спокійні роки, коли стихійних лих не було, почався голод. Мабуть, якась сила відсунула землі туси аж на край світу.

Люди думали, що до осені голод мине.

Але так вони судили з минулого досвіду. Раніше, коли надходила осінь, на землі з'являлися плоди: кукурудза, ячмінь, картопля, боби, горох. Тож люди, які не вмерли від голоду весною і влітку, вже могли не турбуватися про свої життя. Однак тепер проблема полягала в тому, що на більшості земель більшості туси не було збіжжя, щоб зібрати його на врожай, а куди не кинь оком, скрізь буяв мак. Серед туси були такі, наприклад, Лха Шопа, хто раптом опам'ятався і знищив паростки маку, а на їхньому місці насадив хоча б ріпу й різні боби, що зазвичай ішли на корм худобі, оскільки для решти сезон сівби вже минув. Такі туси зібрали який-неякий, але реальний урожай, що дало їм змогу заспокоїти своїх людей.

Я спитав у туси Лха Шопи, чи правда, як про те подейкують, що він викопував паростки опію зі слізьми на очах?

Він не відповів мені прямо, а зауважив, що коли він викопував паростки опію, інші туси сміялися з нього, але тепер, коли Національний уряд бореться з японцями і теж якраз заборонив опій, прийшов час їм плакати за цим зіллям, що дедалі більше знецінюється.

А на родину Мерці знову чекав урожайний рік — кукурудза й ячмінь горами сушилися на току. Люди родини Мерці знову розбагатіли. Вони не розуміли, звідки взялося таке щастя. Вони дивилися на небо, але воно було так само блакитним, як і раніше; дивились на річку, але й вона так само, як і раніше, котила на схід свої баранці вздовж гірської долини, що поступово ставала ширшою.

Я засумував за домом. Тут мені вже нічого було робити — управитель усі справи швидко вирішував сам. А якщо не встигав, йому допомагала Санг'є Дролма. Вона стала доброю помічницею управителя, й він сказав мені:

— Санг'є Дролма — вправна жінка!