Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мир хатам, війна палацам 📚 - Українською

Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мир хатам, війна палацам" автора Юрій Корнійович Смолич. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 125 126 127 ... 242
Перейти на сторінку:
національну армію.

Першим заходом на цьому шляху мало бути повсюдне виділення солдатів–українців із складу армійських частин російської армії та зведення їх в окремі українські частини.

— Слава українській армії! — проголосив Петлюра.

«Слава!» — покотило майданом. Оркестр заграв «Ще не вмерла Україна». За музиками гімн заспівали й зведені в один хори: капела Кошиця, хор театру Садовського, хори українізованих гімназій та районних «просвіт».

В хорі печерської «Просвіти», під керівництвом студентки Марини Драгомирецької, співали і Данило — бас, Флегонт — баритон, Харитон — тенор з фальцетним тремтінням на верхах.

Петлюра стояв, заклавши правицю за борт френча, — так закладав колись руку за борт мундира Наполеон Бонапарт.

Грушевський — він не співав, бо був зроду безголосий, — нахилився до вуха Винниченкові і жарко зашепотів:

— Голубе мій, Володимире Кириловичу! Я гадаю, з цією резолюцією, для полагодження наших взаємин із Тимчасовим урядом та Петроградською Радою депутатів, повинна виїхати до Петрограда наша делегація. Ви, любий Володимире Кириловичу, маєте її очолити: ви ж — стара гвардія соціалістів, не те що ми — молоде покоління… Допечіть їм, допечіть!

Винниченко приосанився. Певна річ, кому ж, як не йому? Потрібні ж широта світогляду, глибина мислі, європейський масштаб різних там, як би це сказати — асоціацій! І взагалі… Словом, Винниченко мав сатисфакцію: цей старий пацюк не такий вже й огидний — навіть щось симпатичне в ньому є…

— Поміркуємо, дорогий Михаиле Сергійовичу! — солідно відказав він. — Обмізкуємо, розкумекаємо, що там і до чого… Я завжди готовий на свої плечі прийняти тягар…

Петлюра тим часом вийняв руку з–за борта френча і звів її вгору, склавши пальці, як для хресного знамення.

Це був знак.

— До обітниці! — подав команду полковник Капкан.

Шістнадцятьма ротами знову перебігла хвиля і брязнула зброя. Козаки перекинули гвинтівки у лікоть зігнутої лівої руки, правою зірвали шапки з шликами з голів.

Полковник Капкан встромив шаблю у піхви, скочив з коня і звів руку так само — як на хресне знамення.

— На цьому й присягаємо! На вірність неньці–Україні, на славу українському лицарству!

Він став навколішки.

Слідом за ним вклякли навколішки три з половиною тисячі козаків і сімсот делегатів військового з'їзду.

І тоді з їхніх грудей — хор у кілька тисяч співаків — низьким солдатським тембром і повільним, як на солдатській молитві, темпом полинув на широкий майдан спів.

Співалося гайдамацької:

Ми — гайдамаки, всі ми однакі…

Грушевський утирав носовичком очі й бороду.

Винниченко теж заплакав. За сорок років життя: десять — злиднів, десять — батракування, двадцять — література, підпілля й тюрми, — він ще, мабуть, не зазнавав такої глибокої душевної схвильованості. Майдан перед ним стояв на колінах і співав пісню історичної звитяги: перші лицарі новітнього українського війська присягали на боротьбу.

Але ж присягали — йому! І це особливо хвилювало.

На софіївській дзвіниці вдарили в усі дзвони. Бемкав п'ятисотпудовий бас, бренькали стопудові баритони, видзвонювали лункі тенори й альти, дзвінко і тонко дзеленчали дисканти — як срібні колокольці у бубнах троїстих музик. Весело й урочисто дзвеніло, бриніло, гуло над Софіївським майданом… Тоді дзенькнуло і задзвонило по другий бік площі — на дзвіниці Михайлівського монастиря.

Дядьки — делегати селянського з'їзду — вклякли навколішки і собі.

Винниченко скривився.

Що на присягу вдарить дзвін на історичній Софії, це він знав — проти цього важко було щось заперечити: присяга ж, урочиста хвилина, історична традиція! Але щоб закалатали, як у хресний хід під Великдень, — про таке з архієреєм домовлено не було. Ай–ай–ай! Це вже занадто!

Та поморщитись довелось ще дужче. Брама під софіївською дзвіницею враз широко розчинилась, і з подвір'я Софії з'явився — Боже мій, справжнісінький хресний хід.

З софіївської брами вийшов сам архієрей у повному облаченні, за ним дванадцять протопопів, за ними — сонм дияконів та служок у стихарях. А далі — архієрейський хор. І, вийшовши, хор грянув велеліпно:

Многая, многая літа…
1 ... 125 126 127 ... 242
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мир хатам, війна палацам», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мир хатам, війна палацам"