Читати книгу - "Вітіко"

Скінчивши привітання, Вітіко спішився, його товариші теж, і всі підступили до лісових людей.

Надійшли туди й Ровно, Діт та Озел, Герман і багато інших людей.

— Тож ви ще й досі між мурованим камінням, — казав Вітіко, — а ми тим часом їхали верхи по широкій зеленій країні, а потім назад по широкій зеленій країні. Ви виконали тяжку роботу, хоч вам і не довелося витримувати незмірне.

— Можна було терпіти, — мовив стельмах Стефан. — Вітання тобі, Вітіко.

— Вітаємо! — крикнув Адам.

— Вітаємо! — озвався і Пауль Йоахим.

— Я теж тебе, вітаю, Вітіко, — привітався ткач Христ Северин. — Вольфґанґу каменем розтрощило голову. Він не мав ані дружини, ані дітей, і мати плакатиме за ним. А коли ми запалювали велику катапульту, дужому Симонові з Реутової вирубки розчахнули надвоє череп. Озела поранили аж двічі.

— Не так ті рани, як крові багато витекло, — додав Озел, — і вже гояться.

— Група з Ветржні поранили аж тричі, — розповідав далі Христ Северин, — Вольф із Вімперка мав одну рану і Браніш із Ровни — одну. Ковалеві прив’язали мотузкою ліву руку до тулуба, бо він звихнув її. Матіасу, коли ми вночі робили вилазку на болотисту луку, стрілою прострелили вухо, Захарії стріла пробила праву руку, рана вже гоїться, а Мазу Альбрехту колода зірвала все м’ясо з грудей, ребер, щоправда, не пробила, і він буде здоровий. Ми добряче змінилися і маємо тепер рубці та синці.

Потім слово взяв коваль Петер Лауренц:

— Вітіко, ти привіз Урбана здоровим, це добре, і тепер, як ви вже повернулись, він вправно сидить на коні. Але йому ще багато треба вчитися. І поглянь, Вітіко, яку гарну велику катапульту ми маємо. Камені, що їх насилу п’ятеро чоловік піднімали, ми з допомогою лебідки жбурляли на покрівлі їхніх дерев’яних хаток, які вони присунули для захисту, і то так, наче я кидав камінчик у сову. Ми б могли ще трохи протримати місто, аж поки вони все зруйнували б і спалили б, як церкви Святого Віта і Святого Георгія.

— Ви воювали, а ми на ні яку битву не натрапили, — заздрив своїм людям Вітіко.

— Бо вони втекли звідси перед новим військом, — відповів коваль. — Князь, напевне, все-таки дасть нам що-небудь із того добра, що лишилося в таборі, який тепер охороняють, а завтра, сказав він, приїде король Конрад і ми побачимо і короля, і його лицарів.

— А я нічого не міг робити, — нарікав Том Йоганнес.

— Ти надихав людей, — втішив його Вітіко.

Урбан протиснувся наперед і розповідав про стріли з гусячими перами, ніж і сурдут зі зборками, які він привіз і які ще лежали спаковані. Розповідали про своє і Ламберт з Авґустином.

Вітіко обернувся до Ровна:

— Вибач, шановний владико, що я спершу привітав людей, які належать мені. Тепер я до тебе звертаю дружнє вітання і подяку за те, що ти командував ними. Будь ласкавий дослухатись до мого прохання і прийняти меч, який я тобі привіз із доброї нюрнберзької зброярні. Думаю, всі люди тут охоче виконували свої обов’язки.

— Лісові люди завзято воювали й були вірні, — запевнив Ровно. — Вітаю тебе, Вітіко, я з радістю приймаю твій подарунок і віддаю тобі з деякими ушкодженнями твоїх людей назад. Вольфґанґа з Плани і дужого Симона з Реутової вирубки я повернути вже не зможу. На своєму місці вони зробили досить, а Симон відплатив ворогам ще до того, як вони вбили його.

— Ми будемо втішати й підтримувати матір Вольфґанґа в Плані, — пообіцяв Вітіко. — А Симона мені шкода, він мав вірне серце. Він має родичів?

— Люди з Черної кажуть, — відповів Ровно, — що в нього є батько, мати і брат, що замість старих обробляє поля.

— Господь винагородить його, він покликав його, — мовив Вітіко, — а його рідні ми допоможемо всім, чим зможемо.

— У місті мало що можна робити, коли треба тільки оборонятись, — розповідав Ровно, — але його збереженню ми таки посприяли.

— Посприяли, і це визнають, — запевнив Вітіко.

— Вітіко, ми знову належимо тобі! — дзвінким голосом гукнув тесля Давид.

— Тобі! — повторив Філіп.

— Тобі! — крикнули численні голоси.

— Тобі! — гукнули геть усі.

— Ми належимо йому, — розповідав коваль, — бо він повернувся, як ми й казали, ми належимо йому, поки триватиме ця війна.

— Друзі й бойові товариші, війна скінчилася, — заявив Вітіко. — Ворога вже немає, великий князь має землі і княжий престол, і ми можемо йти додому. Але він казав, що хоче ще поговорити з нами.

— Якщо князь хоче поговорити з нами, ми ще почекаємо, — кивнув головою коваль.

— А