Читати книгу - "Вітіко"

— Ми пам’ятаємо вас! — запевнили люди.

— Вітіко, як гарно ти вбраний! — у захваті мовив скрипаль Том Йоганнес.

— Бідолахо, я й тобі привіз камзол із Нюрнберґа, — втішив його Вітіко, — і влітку, коли не накинеш нічого зверху, він далеко сяятиме в лісі!

— Це добре, — всміхнувся Том Йоганнес, — але якби ще й скрипка знову була!

— Буде, і ще й гратиме, звичайно, ще гратиме, ти, сором’язливий! — засміявся Вітіко. — А тепер покріпляйтеся, — казав він далі, — спіть міцно вночі, а завтра я знову прийду до вас. Бувай здоровий, Ровне, і ти, Озеле, і всі решта. А тепер, мої дорожні товариші, сідаймо верхи і їдьмо до нашого загону.

— Лісові люди, прийміть ще й німецьке вітання і німецьку похвалу за ваші звитяги! — крикнув Вольфґанґ з Ортау.

— Дякуємо вам! — відповів Ровно. — Навідайте нас коли-небудь у Лісовому краї й погостюйте в нашому домі.

— Авжеж, — загукали численні голоси, — приїжджайте до нас, і ми дякуємо вам за похвалу!

— Хтозна, що воно станеться, — сказав Вольфґанґ з Ортау, — і чи ми справді не приїдемо коли-небудь на батьківщину Вітіко.

— Тоді ви будете в нас, як у себе вдома! — пообіцяв Вітіко.

— Дякуємо, Вітіко! — відповів Вольфґанґ з Ортау.

— Тоді вам доведеться ходити від одного до другого, — додав Ровно.

— Та ще й до мене в Дуб! — докинув Озел.

— І до мене у Ветржню! — додав Діт.

— І в Гору! — крикнув Вітислав.

— І в Затес! — похопився Герман.

— І в Суш! — загорлав Вольф.

— Гаразд, люди, — промовив Вольфґанґ з Ортау, — ми приїдемо. На добраніч, завтра ми знову завітаємо до вас.

Вітіко зі своїми людьми посідали верхи й поїхали з німецьким супроводом у табір на великий ярмарковій площі. Там поряд із наметом Вітіко поставили ще гарніший і просторіший для Вольфґанґа і його друзів. Вітіко завів їх у той намет.

Прийшов слуга Раймунд, якого Вітіко лишав був у Празі, а тепер він хотів бути вночі коло Вітіко.

У таборі приготували страви на вечерю, оборонцям міста та іншим людям у місті теж понесли наїдки та напої, а в княжому замку дали обіцяну святкову вечерю.

Другого дня просто неба на великій площі перед княжим престолом відправили врочисту подячну церковну службу. На відправу прийшли князь, княгиня, військові проводирі, двірські достойники, почет і всі воїни, крім вартових, отже, зійшлося дуже багато людей. Після подяки прочитали заупокійні молитви за полеглих.

Потім князь, княгиня, єпископи, абати, багато священиків і військові проводирі пішли провідувати поранених і хворих. Владислав звелів скласти список усіх, хто отримав рану і хто загинув. Згодом усі зібралися на раду в залі княжого замку.

Після ради воїни, які супроводили князя Владислава по дорозі на Нюрнберґ і належали до війська, яке воювало на горі Високій, знову повернулися до своїх загонів.

Вітіко пішов до лісових людей і звелів поставити намети для своїх німецьких друзів і для себе та своїх слуг. Ламберт, Авґустин і Урбан пішли на свої місця, а княжих коней відвели в їхню стайню.

Аж тепер прийшов Генріх, брат князя Владислава, з помічним загоном із Будишинської землі. Їм виділили місце навпроти села Бубен неподалік від покинутого ворожого табору.

Коли сонце було вже опівдні, вартові повідомили, що надходить військо короля Конрада.

Великі юрби людей поставали вздовж дороги, на мосту та в інших місцях, щоб дивитись, як воно йтиме.

Невдовзі військо показалося на дорозі вздовж Влтави. Всі люди і всі речі, що були обабіч дороги, і навіть ті, що були трохи далі, чагарники на горі Петржин і скелі навпроти замку, заясніли від сяєва зброї та обладунків. На чолі війська їхав король Конрад. Він був у золотому обладунку та золотому шоломі. З-під шолома на чолі видніло русяве волосся, а сині очі приязно поглядали навколо. Оскільки ходила чутка, що король такий могутній, як перший лицар свого війська, всі очі прикипіли до нього. За королем їхали ступою архієпископи, єпископи, абати, двірські достойники, герцоги, графи, лицарі, пани, настоятелі монастирів і голови міських управ. На обладунках і на щитах часто були зображені схрещені листки та гілки, постаті і знаки з золота, срібла та самоцвітів. Горностаєве та інше хутро правило за кайму і крайки. Далі їхали воїни, здебільшого в світлому вбранні та обладунках, наприкінці — обоз. Люди вітали короля вигуками, кидали йому квіти і пагони.