Читати книгу - "Феномен Фенікса"

Правдою виявилися її численні пророцтва — звідки вони в неї бралися? Невже ця дама читала Книги Доль чи майбутніх події? Її пророцтва стосувалися не лише окремих осіб, а й усього людства, планети і життя на ній. Вона передбачала, що змінюватиметься температура планети, віщувала, що в третьому тисячолітті води заллють землю. І хоч зникнуть різні фізичні хвороби, але людство буде страждати від багатьох психічних епідемій. У її романах, що їх вона писала у співавторстві з якимось духом (астральною сутністю на ймення Рочестер) — всепланетна боротьба божественних і сатанинських сил добра і зла, твори переповнені потаємною силою людини і Космосу тощо. А ще в її творах якось органічно поєднувалася науково-фантастична лінія спіріуалістичною (духовна субстанція, яка не залежить від матерії — на спіритуалізмі базуються всі релігійні вірування), реінкарнація свідомості й душ (особливо в історичній серії, хоча б у тій же «Цариці Хатасу»).

Її твори переповнені найцікавішими ідеями і темами. Наприклад, тема телепортації, як спосіб подорожі в космосі чи не вперше в літературі підняла вона, Віра Крижанівська зі своїм співавтором Рочестером.

В романі «Смерть планети» — це її тема, загибель людства, передбачено багато чого з нашого нинішнього життя, особливо з екології, воєн, нищення природи, занепад духовності тощо. «Хай не подумає читач, що автор писав під впливом якогось пекельного комплексу. Хай гляне він допитливим і тверезим поглядом навколо — тоді ясно побачить зачатки тих жахів, які розквітнуть в майбутньому», — це з її послання майбутньому людству.

Аж надто детально у своїх пророцтвах описала письменниця те, що ще тільки-но мало відбутися в Росії після 1917 року. Початок XX століття, застерігала вона, це боротьба Революції і Царства. Революція, на жаль, переможе.

Це, здається, Борис Пастернак, його кредо.

Це було і її кредо, якого вона дотримувалася все життя, дошукуючись до першопричин, до коріння… І те, до чого вона дошукувалася, було жахливим. Це вона найпершою напророкувала Миколі II загибель від рук катів, застерегла своїх співвітчизників від «червоної чуми», що прийде в Росію в XХ столітті, писала (застерігала?) про революцію криваву і страшну, про ту революцію, якої ще не було, але яка ось-ось буде, про руйнування храмів, диктатуру, що гряде тощо.

Здається, О. Блок у 1918 році застерігав: «Художнику треба знати, що тієї Росії, яка була — немає і ніколи її не буде. В цьому наша трагедія і рятунок для тих, хто приїде після нас».

Про це вона застерігала на 18 років раніше Блока, тільки на її застереження тоді не звернули особливої уваги. (А втім, якби й звернули — щоб від того змінилося?). Зрозуміло, що «велику жовтневу соціалістичну революцію», здійснену більшовиками вона не прийняла — не могла прийняти. Рятуючись від «червоної чуми» і терору більшовиків, що вона його передбачала ще на початку двадцятого століття, письменниця емігрувала в Естонію. (Пізніше Бунін зазначатиме, що «з Росії втікали всі, хто мав можливість втекти», це він, Бунін, побачить в революційній стихії образ звіра — «Окаянні дні»).

Віра Іванівна втекла від більшовиків без зайвої копійки і без речей чи якихось статків. Роботи в Таллінні довго на могла знайти, доки не влаштувалася на лісопильню.

Перед смертю надто сумувала з того, що була позбавлена товариства однодумців, російських письменників, а відтак не було з ким навіть поспілкуватися і це надто гнітило і вкорочувало їй віку.

— Ніколи раніше не думала, що брак спілкування так боляче мучитиме мене й спустошуватиме, — скаржилась у ті дні невідомо кому. — Я зробила непоправиму помилку. Емігрувати треба було не до Таллінна, а до Парижу.

Доходили чутки — навіть до Таллінна, що був тоді дещо тихим і патріархальним, — де у Франції осіло біля 150 тисяч емігрантів з Росії. Париж ледь чи не став російською літературною столицею, де перебувало стільки відомих письменників та діячів різних рангів. В той час, як вона, Віра Крижанівська, ще вчора популярна літераторка, таскала на лісопильні корзини з тирсою — і це вона, тамбовська дворянка! — в Парижі виникали різноманітні російські товариства, виходили газети і журнали… Там стільки було руських, що всюди чулася російська мова і навіть анекдот тоді виник: зустрічаються на бульварі в Парижі два руських… «Ну, як тобі тут живеться?» — «Нічого, жити можна, одна тільки біда: занадто багато французів».

Анекдот вже не таким і далеким був від тодішньої дійсності. Чи, принаймні, від менталітету росіян. Писав же О. Купрін — тоді теж емігрант, — на повному серйозі: «Прекрасний народ (французи), але не говорить по руському і в лавочці, і в пивній — всюди не по-нашому».

Віра Іванівна слухаючи сміховину, тільки зітхала.

— Не те місто я вибрала для еміграції, — скаржилась невідомо кому. — Не в Таллінн треба було втікати з червоного Петрограду, а в Париж… Але що тепер… Переїхати до Парижу немає вже ні засобів, ні сили. Доведеться тут віку вікувати — на березі Фінської затоки Балтійського моря. Тільки і лишилася ілюзія, що я буцімто забрала з собою батьківщину.

Батьківщини у неї вже не було. А з того краю, який вона вважала своєю вітчизною, надходили моторошні вісті — одна страшніша другої. Говорили про нечувану жорстокість нової влади, про безконечні страти… Шлях на батьківщину їй був назавжди заказаний. Хоч і близькій світ — на сході Естонія межує з Росією, але й близьку