Читати книгу - "Феномен Фенікса"

Олександр Купрін, який скінчить свої дні в 1938 році в Ленінграді, ще перебуваючи в еміграції, куди він відступив разом з армією Юденіча і в 1920 році опинившись в Парижі, зауважуватиме, що помирати треба в Росії, дома, як звір, який іде помирати у свій барліг… Віра Іванівна і цього була позбавлена.

На той час її зв’язок з астральною сутністю на ймення Рочестер урвався — більше Віра Іванівна не писала.

— Для чого? — казала. — Все одно в мене немає за що видавати книжки. Кому вони зараз потрібні?

— Мамо, у тебе просто… просто меланхолія. Похмурий настрій, туга…

— Меланхолія, — як ехо повторювала мати. — Не пригадую, який саме із шекспірівських героїв заявляв, що меланхолія великої духом людини виражається в тому, що їй хочеться випити… Істино руський спосіб боротися з песимізмом та меланхолією. А мені так і випити не хочеться… Та й з духу мого вже нічого не зосталося. Розвіявся. Вийшов з мене, як повітря із зіпсованої кулі — пшик і все. В душі порожнеча… З літературою покінчено, батьківщини не маю — її окупували свої, але вороги, Вчителя свого з астралу я втратила — більше мене в цьому світі ніщо не тримає. Ось тобі й меланхолія, хоч я раніше ніколи такого темпераменту не мала. Ну, хіба може була до нього схильною…

Але жити треба було за щось, тож ходила на лісопильню, тягала корзини з тирсою — як очманіла. Лісопильня і пришвидшила її кінець. Хвороби, що здавалося, залишили її, після того, як погибіла на протягах біля пилорами, швидко повернулися і урвали її життя. Ніхто не знав, що вона була колись такою популярною письменницею. Та їй і самій те здавалося золотим сном. Черговою легендою її життя. Померла в повній невідомості. За її труною йшло лише двоє — дочка Тамара та її приятель…

Не встигли могильники й горбик вивершити з мерзлого груддя (воно лунко гупало об домовину матері, Тамара до скону віку те гупання не забуде!), як завірюха його відразу ж і замела.

— Невже оце все, що залишилося від моєї матері? — прошепотілаТамара, — білий горбик в чужій країні?

— Лишилися книги Віри Крижанівської, — озвався приятель.

— А кому вони сьогодні потрібні?

— Сьогодні може й не потрібні, — приятель ледве ворушив змерзлими, посинілими, губами, що не слухалися його. — Але зима не вічна, відгуде, відшаліє та й поверне на весну. Так і в житті. Надійде час, коли твори Віри Крижанівської-Рочестер будуть перевидаватися… (Нині Віру Крижанівську-Рочестер хоче видають у Росії).

— Ви… вірите? Що колись такі часи настануть?

— Як тільки Росія одужає від червоної чуми.

— Але це станеться… якщо станеться, не за нашого життя.

— Можливо. Проте — буде. Неодмінно буде. В Росію ще повернеться свобода і демократія. Інтелігенція ще займе в ній належне їй місце. Пригадуєте, як у Пушкіна: «Товарищ, верь, взойдет она, звезда пленительного счастья…»

Віхола вже посилювалася, кладовище пірнуло в білий крутіж. Здавалося, світ білий щез, і щез назавжди. На душі було гнітюче і тяжко. Та ще безпросвітно. Приятель взяв Тамару під руку, міцно притис дівчину до себе.

— Ходімо… Вже вечоріє та й віхола посилюється — хоч би виплутатися з кладовища…

Згинаючись, долаючи спротив вітру, що жбурляв їм в обличчя жмені снігу, вони рушили з кладовища. Тамара ще раз оглянулась на білий горбик, що розчинявся, зникав у білій заметілі і їй здалося, що хтось біля нього стоїть… Людська фігура була якась нереальна, не чітка і наче просвічувалась. Крізь неї принаймні було видно ближні пам’ятники…

— Він! — сполошено і в той же час ніби обрадувано вигукнула Тамара. — Рочестер! Дух із зір, з астрального світу! Мамин Вчитель і співавтор по творчості. Примчав таки провести маму, хоч і спізнився…

Але приятель біля могили забутої письменниці нікого не побачив. Навіть не чіткої людської фігури.

— Вам просто… просто не дано бачити маминого Вчителя.

— Можливо. Але я вам вірю. Проте — ходімо, — приятель потягнув Тамару за руку. — Не вистачало нам ще містики. І де — на кладовищі. Та й що з того, що він з’явився? Покійницю з того світу вже не повернути. Навіть, пришельцю з астралу.

— Хто зна… Якби він встиг…

— Але він не встиг… Та й взагалі… Ми з вами дорослі люди. Все інше нам просто… просто здається. Та ще в таке вітряне й сніжне заметілля. Як писав поет, якого ми щойно згадували: «Буря мглою небо кроет, вихри снежные крутя, то как зверь она завоет, то заплачет как дитя…»

З білої круговерті, що шаліла все дужче і дужче, в якій геть потонув світ, і справді чулося якесь схлипування, ніби хтось скімлив чи за кимось жалкував, хтось стогнав, бурмотів… Чи когось проклинав. Виття, що переростало в звірине завивання, посилювалось, перетворюючись в різноголосий моторошний хор…

Ходімо Тамаро, — вкотре смикав її за руку приятель. — В таку віхолу — тільки біси і шаленіють. Це реальніше, ані якийсь там Рочестер з астралу… А якщо було що, то… Все загуло. Разом зі смертю Віри Іванівни, царство душі їй небесне, якщо вона і справді полинула до зір…

Через кілька кроків Тамара озирнулася — материної могили вже не було видно, кладовище потонуло в білому мороці. Рукою в рукавичці дівчина хотіла було перехреститись, але вітер відкинув її руку. І дівчина потішила себе тим, що мама й справді полинула до зір, до свого