Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

Закінчив свій шлях Іоанн Теодорович 3 травня 1971 року у Філадельфії.

Підходив до останньої межі й Василь Прохода. 1971 рік зустрів його непривітно. «Клятий тумор» на стегні не давав жити. Все ж Василь Хомович завершив третій том «Записок Непокірливого» та рукопис під назвою «Думки про Правду» (в трьох частинах). Радів він і тому, що друга книга «Записок Непокірливого» з номера в номер публікувалася в «Українських вістях» у Новому Ульмі. Чимало статей побачило світ і в інших виданнях, зокрема у «Вістях комбатанта», «Українському історику», «Наукових записках»…

Навесні 1971 року його син переїхав на нове місце роботи у Денвер. Ева залишилася в Сан-Дієго з дітьми владнати справи та продати будинки. Треба було й дочекатися кінця навчального року у школі.

Тим часом Роман знайшов для батьків оселю поблизу української православної церкви. Поруч жили знайомі Марії Проходи. Мешкав у Денвері і Лев Биковський. Для своєї сім'ї Роман тимчасово винайняв будинок у передмісті Літельтоні поблизу фабрики, де працював. Улітку 1971 року всі вже зібралися разом у Денвері.

Стан здоров'я старого вояка невпинно погіршувався. Він почувався слабким і майже не виходив зі шпиталю.

Кілька разів його провідав Биковський. Левко бачив, що втрачає товариша. Колись, років п'ять тому, він писав Проході: «У мене так багато спільного в думках і поступуванні з Тобою, хоч у Подєбрадах ми зналися чисто формально й здалека, про що тепер жалкую, наробляючи минуле!..» [61].

Та втрачене не наздогнати і не повернути.

Розумів це і Василь Хомович…

У жовтні йому стало зовсім погано. Довелося знову лягти до шпиталю. «Коли його відвідували знайомі, — згадував син Роман, — казав, що «умирає старий козак», бо знав, що наближається кінець. Все ж таки не тратив гумору, бо сказав мені: «Не знаю, як це вмирається, бо не маю в цьому практики». На початку листопада Мама сиділа кожний цілий день біля ліжка Батька в госпіталі. 8 листопада 1971 року Батько непомітно заснув навіки. Мама навіть не помітила, коли він перестав дихати» [112Б].

Труну з тілом перевезли до Української православної церкви Святої Покрови в Денвері. Священик відслужив панахиду. Маленька церква була переповнена. Один із присутніх, напевно Лев Биковський, мав баночку з українською землею і посипав її на тіло покійника.

Після цього домовину перевезли до Українського православного цвинтаря у Бавнд-Бруку, що у штаті Нью-Джерсі. В церкві Святого Андрія також відбулася похоронна служба, на яку зібралося багато знайомих і друзів Василя Проходи з Нью-Йорка. Серед тих, хто прийшов проститися, були представники Державного центру УНР, побратими по зброї з 3-ї Залізної дивізії, товариші з Української господарської академії.

Проспівавши «Вічну пам'ять», поховали кубанця неподалік церкви, де спочивають видатні сини України.

У посмертній згадці у журналі «Вісті комбатанта» товариш Дм. Б. назвав Василя Проходу «визначним учасником і одним з співтворців українських збройних сил» [27, с. 90]. А Лев Биковський ще за життя писав про друга як про «заслуженого українського військового та громадського діяча і відомого публіциста» [6, с. 8].

На вісімдесят першому році життя упокоїлася і Марія Прохода. Сталося це 3 лютого 1976 року. Поховали її поруч із чоловіком. 1980 року на могилах постав гранітний пам'ятник у вигляді Хреста Симона Петлюри, яким підполковника Василя Проходу було нагороджено 1936 року. На гранітній плиті майстер викарбував напис згідно із заповітом: «Василь Хомич Прохода, який боровся за правду і не розминувся з нею до смерті» [112Б].

Тисячі борців за Україну вийшли з лав Сірої дивізії. На жаль, їхній подвиг досі не вшановано. Та що казати, коли доля більшості цих достойних синів нашої Батьківщини залишилася невідомою. Навіть імена не збереглися. Тож з увагою поставмося до коротких посмертних згадок про тих небагатьох, кому вдалося відгорнути завісу історії…

Командир 1-ї Сірої дивізії Віктор Іванович АБАЗА «був людиною дуже порядною, відданою українській справі» [7, с. 33]. Після поразки Армії УНР перебував у таборі Ланцут. Без діла не сидів. Взявся за перереєстрацію старшинських кадрів. А 1920 року організував вишкіл вояцтва та зібрав кошти на встановлення пам'ятника померлим товаришам. Того ж року полковник Абаза — голова верифікаційної комісії 6-ї Січової дивізії. Згодом переїхав до Праги, але помер таки в Польщі — 28 липня 1931 року у Варшаві.

Сотник Микола БАЙКО залишив дивізію, коли вона ще формувалася у Володимирі-Волинському. За гетьманату був зарахований до кадрів Полтавського корпусу. Повернувся до Сірої дивізії разом з Антоном Пузицьким. На еміграції закінчив гідротехнічний відділ Брненської високої технічної школи. У середині 1930-х років жив у м. Брно.

Ад'ютант начальника штабу Сірої дивізії Микола БУКШОВАНИЙ навесні 1920 року працював старшиною при Українській військовій місії у Польщі, був секретарем тижневика «Син України». Бажаючи допомогти землякам, які потрапили на чужині в тяжкі обставини, та знаючи європейські мови, пішов на службу до Американського християнського молодіжного союзу (УМСА). 23 квітня 1922 року одружився з дочкою письменника і лікаря Модеста Левицького Галею. Хотів вступити до Української господарської академії, але не був прийнятий.

Ад'ютант штабу 1-ї козацько-стрілецької дивізії поручник Микола Григорович БУТОВИЧ народився 6 грудня 1895 року в Гадяцькому повіті Полтавської губернії. На еміграції став графіком і поетом-епіграмістом. Ще в австрійському полоні ілюстрував «Енеїду». З польських таборів утік до Праги. Згодом навчався в мистецьких закладах Берліна і Лейпцига. 1924 року випустив альбом дереворитів, у якому зобразив персонажі української демонології. В міжвоєнний період оформлював книжкові видання, присвячені насамперед фольклорно-демонологічним сюжетам. Біля витоків його мистецького стилю стояли імена Івана Котляревського і Миколи Гоголя. Написав Бутович і лібрето до балету «Лада», а також віршовану казку для дітей. 1947 року виїхав до США (м. Риджфілд-Парк поблизу Нью-Йорка), де проектував візерунки для текстильної фірми. Підтримував