Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

Після війни Йосип мешкав у Німеччині. Як член Об'єднання мистців української сцени на еміграції організував у Новому Ульмі, що над Дунаєм, театральну групу «Розвага». «Не покинула любов його до театру і в Америці, — писав Василь Прохода. — В м. Мільвоке, Вісконзін (Мілуокі, Вісконсин. — Ред.), разом з іншими театральними ентузіастами організував Йосип Ман-дзенко Драматичну студію ім. Лесі Українки. В ній брав він участь як лектор і мистецький керівник та написав для українського театру ряд п'єс» [110].

Йосип Мандзенко став автором і двох збірок оповідань, низки статей та кількох романів. Три з них опублікувала газета «Українські Вісті»: «Ліс шумить», «Розбурхані хвилі» та «На переломі (з часів революції 1917–1918 рр.)».

Лишилися лежати у шухляді його драматичні твори, зокрема драма із життя УПА «Чорна троянда», оперета «На маневрах», комедія-сатира «Робот», п'єса «Драговина» та інші. «Із захопленням, не відриваючись, читаєш ці твори Йосипа Сірого (літературний псевдонім Й. Мандзенка. — Ред.) і за кожним разом довший час перебуваєш під враженням прочитаного, — писав його товариш. — На дні душі ніби камінь якийсь, ніби щось біля тебе сталося, що тисне серце, полонить думку. То… по 45-ти роках, разом з автором, читаючи його твори, переживаєш трагедію героїв його оповідань, цілою істотою переносишся в залишену перед 45-тьма роками Батьківщину, де все миле, рідне, українське, де українським є кожний промінчик сонця, де навіть пташинка над могилою нещасної Оксани Кобзи по українському щебече пісню спрагненого волі і кров'ю козацтва зрошеного безмежного українського степу» [45, с. 19].

Після Другої світової війни уряд УНР в екзилі за заслуги підвищив Йосипа Мандзенка до звання генерал-хорунжого. До самої смерті не припиняв він праці для України…

Відправивши 15 грудня похоронну службу в Українській православній церкві Святої Покрови м. Денвера, генерала Мандзенка поховали на тій частині цвинтаря, де спочивають денверські українці. В останню дорогу прийшли провести генерала ветерани Визвольного руху, пластуни, товариші та рідні, серед них і брат покійного полковник Кость Мандзенко, який прибув із Чикаго. Після похорону він забрав до себе братову дружину Марію.

У травні 1971 року до Василя Проходи долетіла звістка про смерть єпископа Іоанна Теодоровича — священика сірожупанників Івана Федоровича. І підполковник знову полинув думками в минуле…

«Був він освіченою людиною, — згадував Прохода, — середніх літ, гарний, із підстриженим волоссям і бородою, культурний у поводженні, словом, привабливий своєю інтелігенцією. Мав гарний голос і відправляв службу Божу так, що викликав релігійний настрій» [96, с. 310].

Народився Іван Федорович 6 жовтня 1887 року у с. Крупець Дубенського повіту. Вчився в Житомирській духовній семінарії, та здобути освіти москалі не дали — за українську діяльність у стінах навчального закладу Івана відрахували…

У 1-му Сірому полку службу панотця доповнював церковний хор, який організував хорунжий Калитенко.

«Отець Федорович був удівець, — продовжував Василь Прохода, — але до святих себе не зачисляв. Йому не були байдужими радості земного життя. Тому він іноді в нашому товаристві старшин в Алтинівці, де бракувало розваги, скаржився на неповноту життя. Коли у нас почали бунтувати мобілізовані і з таращанцями не вдалося дійти до порозуміння, о. Федорович висловив думку, що у нас мало провадиться агітаційної праці, а тому наші земляки запаморочені російською пропагандою» [96, с. 311].

Був у 1-му Сірому полку «свого роду Остап Вишня» — хорунжий Семен Зубчук. Почувши зауваження священика, він сказав:

— А знаєте, панотче, ваша думка правдива. Лише одна біда: наші докази на них не впливають, а ви могли б справді їх переконати. Підіть до них і побийте всіх тих клятих большевиків словом Божим!

«Звичайно, слова Божого було мало» [96, с. 311].

Одного разу хорунжий Зубчук висловився:

— Люблю я Україну, її широкі поля, зелені гаї, тихії води, прекрасне блакитне небо й ясні зорі, за них я готовий життя своє віддати, але нарід отой, затурканий, без свідомості своєї національної гідності, не люблю і свого життя за нього не дам.

І все ж хорунжий Семен Зубчук віддав життя за Україну… А полковий панотець, коли 1-й полк покинув Чернігівщину, перейшов до штабу дивізії, ставши дивізійним священиком, а пізніше — панотцем штабу Правобережного (Північно-Західного) фронту і штабу недовговічної Холмської групи. Після її ліквідації Івана Теодоровича направили в Чорний Острів. Попрацювавши трохи в Головному штабі, він отримав призначення до Київської дивізії Юрка Тютюнника. І тут він не загрів собі місця. Хворого на тиф, його залишили у Вінниці, яку невдовзі зайняли денікінці.

Видужавши, виїхав до рідних на Волинь. Великодні свята 1920 року зустрів як священик у с. Митинці.

На початку 1921 року отець Іван налагодив зв'язок з діячами, які прагнули відродити УАПЦ. Отримавши доручення, взявся організовувати українські парафії на Поділлі і Волині. Та за ним вже пильно стежило сталеве око ЧК. І у вересні 1921 року у Старокостянтинові його арештували. Оскільки влада чужинців ще міццю не відзначалася, то численні листи на захист допомогли священику звільнитися, а 1922 року навіть взяти участь у Всеукраїнському соборі православної церкви, який відбувся у Софії Київській. На цьому соборі Василь Липківський хіронітизував Івана Федоровича митрополитом. Єпископ Подільський УАПЦ Іоанн Феодорович кафедру отримав у Вінниці. У січні 1924 року на запрошення Української православної консисторії в Канаді та особисто митрополита Липківського виїхав до Америки, де очолив громади православних українців у США, Канаді та Південній Америці. Став митрополитом Української автокефальної церкви (у США) Іоанном Теодоровичем, а потім архієпископом УАПЦ в Америці і Канаді. Був головою Собору єпископів і першоієрархом УПЦ у США. Як талановитий проповідник мав успіх, зокрема чимало канадських греко-католиків спонукав перейти у православ'я. Багатьох висвятив на священиків. У Канаді його глибоко шанували «як правдивого українського духовно-культурного ієрарха» [96, с. 312, 313].

1949 року він оформив свій єпископський сан за