Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

Вельмишановному меру пригадався раптом жорсткий, допитливий погляд холодних блакитних очей пані Сласс, і, схопившись зі стільця, він у пориві душевної муки глибоко запустив пальці у волосся і довго стояв так, тупо втупившись у підлогу. Потім нервово стиснув руки, хруснувши суглобами, і підійшов до вікна. Він думав про те, що в сусідній кімнаті є відвідна трубка, і намагався вгадати — чи підслуховувала, за своїм звичаєм, його розмову секретарка — молоденька богобоязлива пресвітеріанка, чи ні. О, яке сумне, яке сповнене злигоднів життя! Якщо на Північній стороні дізнаються про цю історію — дізнається Генд, дізнається молодий Мак-Дональд, дізнаються часописи, — чи стануть вони на його захист? Ні, не стануть. Проведуть вони його ще раз у мери? Ні, ніколи! Кому буде охота голосувати за нього, коли у всіх церквах тільки й чуєш, як бештають перелюб і фарисейство? Господи Боже мій! Що ж тепер робити? І найгірше, що його настільки поважають у Чикаґо, шанують як взірець для наслідування! А цей диявол Ковпервуд раптом вискочив зі своїм викриттям, і якраз у таку мить, коли він уже вважав своє становище цілком усталеним. І він, як на гріх, був ще такий нелюб’язний із ним. А якщо Ковпервуд вирішить помститися йому за грубість?

Пан Сласс повернувся в своє крісло, але не міг всидіти в ньому і хвилини. Він підійшов до вішака, зняв плащ, повісив його назад, знову зняв, узяв телефонну трубку, сказав секретарці, що сьогодні нікого більше не прийматиме, і вийшов із кабінету через бічні двері. Стомлено згорбившись, брів він Північною Кларк-стрит, дивлячись на вуличну штовханину, на брудну річку з нескінченною низкою суден, на задимлене небо і сірі будівлі та неодмінно питав себе: що ж йому тепер робити? Чому таке жорстоке життя? Таке нещадне! Руйнується його домівка, його політична кар’єра, руйнується все. Як може він підписати постанову про видачу концесії Ковпервудові? Це ж — аморально, безчесно, це скандал на все місто! Ковпервуд — відомий шахрай, котрий зазіхає на народне надбання. Але як же відмовити йому, якщо пані Брендон, зваблива і не дуже педантична пані Брендон, виявилася його спільницею? Ах, якби побачитися з нею! Він став би просити, благати, заклинати... Але пані Брендон і сліду не було. Ось уже кілька місяців, як про неї ні слуху, ні духу. Може, піти до Генда та покаятися йому в усьому? Але Генд такий, як усі, — суворий і черствий мораліст. О, рани Божі! І пан Сласс зітхав, стогнав, жахався, усвідомлюючи всю безнадійність свого становища.

Горе жалюгідному грішникові, котрий потрапив у тенета нещадного кодексу моралі. Якби пан Сласс жив в іншій країні або в інший час, його становище, можливо, було б не настільки відчайдушним і безнадійним, а торжество Френка — не настільки повним. Але він жив у Сполучених Штатах Америки, він жив у Чикаґо і знав, що тут усі сили лицемірства, показні чесноти, умовна святенницька мораль дружно об’єднаються проти нього. Що подумають верховоди «Лейк-сіті Нейшнл»? Що подумає пастор? Що подумає Генд і всі його «високоморальні» сподвижники? Так ось вона — страшна, невідворотна відплата тому, хто звернув із путі істинної.

Довго, в заметіль і холоднечу, блукав пан Сласс чиказькими вулицями, картаючи себе на чому світ стоїть, а Ковпервуд сидів за своїм письмовим столом, підписував папери і, задумливо поглядаючи на тліючі в каміні вуглини, задавав собі час від часу запитання: чи визнає шановний мер потрібним з’явитися до нього, чи ні? Нарешті о четвертій годині двері кабінету відчинилися, і бездоганно вишколена секретарка сповістила про прибуття пана Чеффі Зеєра Сласса. Пан Сласс виник у дверях — сумний, пригнічений, розгублений, зовсім не схожий на того самовпевненого джентльмена, котрий зухвало розмовляв телефоном п’ять-шість годин тому. Холоднеча, негода та настирлива думка про неможливість примирити непримиренне дуже вплинули на стан його духу. Високоповажний мер був блідий, хода його стала невпевненою. Душевні потрясіння мають властивість наче придавлювати людину до землі, і пан Сласс в цю тяжку для нього хвилину став немов нижчим на зріст і навіть начебто тоншим, невагомішим. Френк не раз бачив цього чоловіка в різних громадських місцях, а переважно — на трибунах, але вперше зустрічався з ним віч-на-віч. Коли стривожений мер переступив поріг, господар піднявся і чемно підсунув гостеві крісло.

— Сідайте, пане Сласс, — сказав він люб’язно. — Дуже гидка сьогодні видалася погода. Ви хочете, ймовірно, продовжити нашу ранкову розмову?

Не слід думати, що теплий тон цих слів був награним. Бити лежачого було не в правилах Ковпервуда, незважаючи на все віроломство і підступність його природи. У момент свого торжества над ворогом він завжди бував м’який, люб’язний, великодушний, а в деяких випадках навіть сповнений співчуття, як, наприклад, зараз, і це аж ніяк не було облудою.

Пан Сласс зняв свого високого конусоподібного капелюха і сказав бундючно та пишномовно, бо така була його манера висловлюватися, і він не зрадив її навіть в цю настільки скрутну хвилину:

— Ви бачите, я тут, перед вами, пане Ковпервуд. Що вам треба від мене тепер, що я маю зробити?

— Нічого надзвичайного, запевняю вас, пане Сласс, — поспішив розвіяти його сумніви Френк. — Мені вже давно хотілося погомоніти з вами по-діловому, віч-на-віч, а позаяк сьогодні вранці ви були не надто привітні, то мені довелося вдатися до певного тиску, щоб домогтися бесіди з вами. Прошу вас перш за все не думати, що я хочу хоча б якось зашкодити вам. Я поки що не маю наміру публікувати вашу переписку з пані Брендон. (З цими словами Ковпервуд висунув шухляду столу, витягнув звідти зв’язку листів і помітив, як злощасного мера кинуло в холодний піт, бо він одразу впізнав свої пристрасні послання до прекрасної Клавдії, які перетворилися тепер у незаперечний доказ проти нього.) Я зовсім не маю наміру, — провадив далі Ковпервуд, — ні губити вашу кар’єру, ні примушувати вас до якихось рішень, несумісних із вашими переконаннями. Листи ці потрапили до мене випадково. Я не полював за ними. Але якщо вже вони в моїх руках, то вважав за можливе згадати про них, вважаючи, що це може послужити приводом для нашої зустрічі і, можливо, запорукою подальшої згоди між нами.

Кажучи так, Френк навіть не посміхнувся. Спокійно та задумливо перебираючи в руках листи, він дивився на пана Сласса, немов запрошуючи мера переконатися в їхній