Читати книгу - "Грона гніву"

— Не говори про таке,— сказала мати.— Я знала матір Красунчика Боя Флойда. Він не був поганим. Просто То в кут загнали.

Сонце сяяло просто вгорі — був полудень,— і тінь від вантажівки звузилась і сховалася під колеса.

— По дорозі має бути Пікслі,— сказав Ел.— Бачив табличку — ми проїхали.

Вони в’їхали в маленьке містечко і вужчою дорогою повернули на схід. Уздовж шляху вишикувалися плодові сади, створивши коридор і склепіння.

— Сподіваюся, легко знайдемо,— мовив Том.

Мати озвалася:

— Той чоловік казав про ранчо Гупера. Сказав, нам будь-хто покаже. Сподіваюся, там є поряд крамниця. Зможемо кредит одержати на чотирьох, коли на роботу станемо. Я змогла б зготувати таку файну вечерю, якщо нам трохи в кредит дадуть. Тоді рагу на всіх зроблю.

— І кави,— додав Том.— Мо’, і пачку тютюнцю для мене. Сто років свого тютюну не мав.

Удалині дорогу було перекрито автомобілями, а на узбіччях юрмилися білі мотоцикли.

— Мабуть, аварія,— сказав Том.

Коли вони під’їхали, із-за крайньої припаркованої машини вийшов полісмен у формених чоботях, з портупеєю на ремені. Він підняв руку, й Ел різко загальмував. Полісмен наблизився до машини.

— Куди їдете?

Ел відповів:

— Один казав, у цій стороні робота є — персики збирати.

— Хочете роботи, так?

— Чорт, правда,— відповів Том.

— Гаразд, зачекайте на мене тут.— Полісмен рушив до узбіччя і крикнув: — Ще одна. Усього шість машин. Краще всіх пропустити.

Том покликав:

— Ей! Що таке?

Патрульний обернувся:

— Невеличка затримка спереду. Не переймайтеся. Ви дістанетеся. Просто тримайтесь інших.

Почулися вибухові вихлопи мотоциклів, які стояли попереду. Ряд машин рушив уперед, за ними поїхала вантажівка Джоудів. Попереду два мотоцикли, за ними — ще два. Том стривожено сказав:

— Знати б, у чому річ.

— Мо’, на дорозі щось? — припустив Ел.

— Нащо аж четверо полісменів, аби нас супроводжували. Не подобається мені це.

Спереду мотоцикли прискорили їзду. Ряд старих машин теж прискорився.

Ел квапливо вів вантажівку за останньою машиною.

— Оці всі — наш народ, всі,— мовив Том.— Не подобається мені таке.

Раптом полісмени звернули з дороги на широку бруківку, вкриту рінню. Старі автівки попрямували слідом. Заревіли мотори мотоциклів. Том побачив ряд людей, які стояли в кюветі, побачив роззявлені роти, ніби люди щось кричали, побачив людський гнів і розлючені обличчя. До машини побігла огрядна жінка, але на шляху в неї став ревучий мотоцикл. Розчинилися високі сталеві ворота. Шість старих автівок проїхали туди, і ворота за ними замкнулися. Чотири мотоцикли розвернулись і рвонули туди, звідки приїхали. І тепер, коли заглухло гудіння моторів, стало чути далекі крики людей, які стояли в кюветі. На узбіччі стояло двоє чоловіків. У кожного в руках був дробовик.

Один крикнув:

— Давайте, давайте. Якого чорта стали?

Шість машин поїхали вперед, повернули по колу і раптом опинилися в таборі для збирачів персиків.

Там було п’ятдесят помешкань — маленьких, тісних, схожих на квадратні коробки з пласкими дахами, у кожної двері та вікна, і кожне обійстя було квадратне. Далеко на краю табору стояв бак для води. На іншому боці була невеличка продуктова крамниця. Наприкінці кожного подвір’я стояло двоє чоловіків з дробовиками, і в кожного на сорочці була начеплена велика срібна зірка.

Шість автівок зупинилося. Двоє бухгалтерів обійшли всі машини.

— Хочете працювати?

Том відповів:

— Авжеж, а що?

— Не ваша справа. Так хочете працювати?

— Звісно, хочемо.

— Прізвище?

— Джоуд.

— Скільки чоловіків?

— Четверо.

— Жінок?

— Двоє.

— Дітей?

— Двоє.

— Усі працездатні?

— Так... думаю, що так.

— О’кей. Знайдіть будинок шістдесят три. Зарплата п’ять центів за ящик. Не за побиті фрукти. Гаразд, ідіть звідси. Ідіть на роботу просто зараз.

Машини рушили далі. На дверях кожного квадратного червоного будинку був намальований номер.

— Шістдесят,— сказав Том.— Шістдесят — значить, наш має бути поруч. Шістдесят перший, шістдесят другий... ось він.

Ел припаркував машину просто біля дверей маленької хатинки. Члени родини спустилися згори вантажівки і здивовано озирнулися. До них наближалися двоє шерифових представників. Вони пильно зазирнули кожному в обличчя.

— Прізвище?

— Джоуд,— нетерпляче відповів Том.— Скажіть: що тут таке?

Один з представників дістав довгий список.

— Тут нема. Бачив таких? Глянь на ліцензію. Ні. Нема таких. Гадаю, з ними все гаразд.

— Тепер слухайте сюди. Ми не хочемо ніяких неприємностей. Просто працюйте, робіть свою справу — і все буде як слід.

Обидва різко розвернулись і попрямували геть. Дійшовши до кінця закуреного провулку, вони сіли на ящики, всім виглядом виявляючи, що не випускають вулицю з контролю.

Том дивився їм услід.

— Це вони хочуть, аби ми почувались як удома.

Мати відчинила двері хатинки і зайшла всередину. Долівка була забризкана сальними плямами. В одній кімнатці стояла поіржавіла бляшана пічка — і більше нічого не було. Бляха примостилася на чотирьох цеглинах, до неї приліпивсь іржавий димар і визирав над покрівлею. У кімнаті стояв сопух поту і жиру. Ружа Шаронська підійшла до матері.

— Ми тут житимемо?

Мати помовчала.

— Ага,— нарешті промовила вона.— Тут не так погано буде, як ми помиємо. Давай її шваброю помиємо.

— Мені б ліпше в наметі,— відповіла дочка.

— Тут є долівка,— заперечила мати.— І не протікатиме, коли задощить.— Вона розвернулася до дверей.— Пора розвантажуватися.

Чоловіки мовчки знімали речі з вантажівки. Їх охопив страх. Великий квадрат хатин-коробок мовчав. По вулиці пройшла жінка, але не глянула на них. Голова в неї була похнюплена, а брудна сукня з фарбованого прядива зносилась, подерта пелена обвисла клаптями.

Тінь упала на Руті з Вінфілдом. Вони не побігли оглянути місце. Вони стали поряд з вантажівкою, тримаючись ближче до рідних. І нещасними самотніми поглядами роздивлялися закурену вулицю. Вінфілд знайшов уривок дроту і крутив його так і сяк, доки не переломив. Потім він зав’язав короткий кінчик і став по-різному крутити дріт пальцями.

Том і батько несли матраци до хати, аж раптом з’явився клерк. Він був у штанях хакі та блакитній сорочці з чорною краваткою. У нього були окуляри в срібній оправі, а крізь товсті скельця визирали очиці — маленькі, почервонілі,— а зіниці так і мацали, наче цілились у мішень. Він нахилився вперед, аби роздивитися Тома.

— Я хочу вас усіх перевірити,— сказав клерк.— Скільки з вас працюватиме?

Том відповів: