Читати книгу - "Вітер, Черкащенко Дарія"

- Ну що ти, мамо, не плач. Я ж тут, живий. Зі мною все гаразд.

- У порядку він, - ображено пробурмотіла мама, знову відсторонюючись. Цього разу вона не билася, а схрестила руки на грудях і суворо подивилася на мене: - Знав би ти, скільки я сліз встигла виплакати, скільки переживала, не знаючи де ти. Міг би хоч з'явитися або звісточку надіслати.

- Вибач, - тихо відгукнувся я, намагаючись вкласти в це слово все своє каяття. - Щойно в мене з'явилася можливість, я одразу ж прийшов. - Я простягнув квіткові букетики. - Це тобі та Кеті.

- Спасибі, - мама прийняла подарунок і дбайливо поклала його в кишеню фартуха. - Яка ж ти в нас зайнята людина, - передражнила вона мене, хитаючи головою. Вона вже остаточно заспокоїлася, витерла сльози та навіть почала посміхатися. - Де ж ти пропадав увесь цей час?

- Я...

- Зачекай, - перебила вона, беручи за руку, немов маленького. - Ходімо в дім, там усе розкажеш. Раз уже повернувся, у нас ще буде час все обговорити. Мабуть, голодний із дороги. Відпочинеш.

Я обережно вивільнився і м'яко відповів:

- Ні, мамо, вибач, але я не піду в будинок. І я не повернувся, я в гості прийшов.

- Це що ще за новини? - мама знову напустила на себе суворий образ, упираючи руки в боки. - Рідний дім на вулицю проміняв. Досить, нагулявся. І якщо ти батька боїшся, то не варто. Не закриє він тебе, та й узагалі не зачепить. Він мені обіцяв, коли заспокоював мої сльози. Та й сам переживав. Він зараз відпочиває, а ми посидимо спокійно, ти мені все розкажеш, а потім я сама йому все поясню.

Мама спритно тиснула на жалість, мені було дуже соромно перед нею і справді шкода, але вдома мені більше робити нічого.

- Ні, я Тірела більше не боюся. Просто не хочу його бачити. Я з тобою поговорити прийшов і сестричку з братиком побачити, а не його повчання вислуховувати.

- Так, - мама взяла мене за обидві руки, - не хочу більше слухати ці дурниці. Тоді я і сказати навіть нічого не встигла, але більше я тебе не відпущу. Чуєш, я забороняю! - Вона суворо подивилася мені в очі.

Я зітхнув.

- Мамо, прошу, не змушуй мене залишитися, інакше мені доведеться знову втекти, а я цього не хочу. Просто вислухай мене, будь ласка. Я не волоцюжка, не голодую і взагалі, добре живу, ти ж бачиш.

Я замовк, даючи мамі можливість уважно мене оглянути. Не відпускаючи рук, вона окинула мій одяг поглядом, зупинилася на обличчі, здавалося, заново вивчаючи кожну рисочку.

- Бачу, - тихо й невпевнено відповіла вона. - А ще бачу, що ти змінився. Став упевнений і... - вона провела рукою по моєму плечу. - І сильний. Що ж, розповідай.

Мама відпустила мої руки й відійшла до найближчого дерева, упершись об нього спиною.  Я став так само, біля сусідньої яблуні. Про моє життя серед злодіїв розповідати не хотілося, навіщо мамі знати такі подробиці, тому я почав із головного:

- Я знайшов батька, точніше, він мене і тепер живу з ним.

- О, Дволикий! - мама неголосно сплеснула руками. - Як?

- Це дуже довго пояснювати. Загалом, нам допомогла магія.

Мама поморщилася, почувши останнє слово.

- А ти впевнений, що це він?

- Ти сама казала, що я на нього дуже схожий. Тим паче мені здається, не так багато магів, які вміють ставати драконами та мають ім'я Дірас. Адже його саме так звали?

Мама кивнула і важко зітхнула.

- Отже, він навчив і тебе всіх цих штук? - вона якось невизначено покрутила долонею.

- Навчив. - Хотілося додати, що я і до цього вмів дещо, але змовчав.

Мама зовсім засмутилася, протяжно зітхнула і сказала:

- Так, ти справді на нього схожий. Тяга до свободи передалася і тобі. Дволикий, за що мені це? Діраса відпустила, тепер і тебе доведеться. - З її очей знову покотилися сльози.

Недовго думаючи, я підійшов і міцно обійняв маму. Заспокійливо сказав:

- Я не йду назавжди. Вважай, що я просто вчуся в іншому місті та буду навідуватися, щойно випаде нагода.

- Один, уже обіцяв повернутися, - пробурмотіла мама, втупившись обличчям у мою кошлату маківку.

- Він і повернувся, тільки пізно. Ти вже з Тірелом була і чекала народження Марті.

- Звісно, а чого він хотів? - ображено відповіла мама. - Він би ще років десять політав...

- Ти маєш рацію, - я відсторонився і з усмішкою глянув їй в обличчя. - Хочеш, наступного разу він прийде зі мною, і сама йому все скажеш?

- Хочу! - зі злістю відгукнулася вона, навіть ногою тупнула. Потім похитала головою і вже спокійно відповіла: - Не треба, я його вже давно пробачила. Забути, правда, не можу, але то таке, - вона махнула рукою. - Головне ти приходь і якомога частіше.

- Щойно буде можливість, так одразу.