Читати книгу - "Свобода"

Катц пішов за нею, тримаючи в руці валізу. Вони поминули велику кімнату, заставлену столами й шафами для документів, і кімнату меншого розміру, де стояв стіл для конференцій. У повітрі відчувався запах теплих напівпровідників і свіжих паперових виробів. У кухні стояв великий французький стіл у сільському стилі, в якому Катц миттєво впізнав стіл із Сент-Пола.

— Я зараз повернусь, — сказала Джесіка й пішла за Лалітою до кімнат у задній частині будинку, які мали більш офіційний вигляд.

— Це я — молода особа, — почув Катц голос Джесіки. — Зрозуміло? Я єдина молода особа у цьому домі. Дійшло до тебе?

Лаліта:

— Так, звичайно! Тому просто чудово, що ти спустилася. Але я просто хотіла сказати, що я не така вже й стара, розумієш?

— Тобі двадцять сім років!

— Хіба це вже не молодість?

— Скільки тобі було, коли в тебе з’явився твій перший сотовий телефон? Коли ти почала користуватися Інтернетом?

— У коледжі. Але, Джесіко, послухай...

— Між коледжем і старшими класами школи — величезна різниця. Зараз люди спілкуються зовсім не так, як раніше. І люди мого покоління почали вчитися цього у набагато молодшому віці, ніж ти.

— Я знаю. Тут наші думки збігаються. Не розумію, чого ти така зла на мене.

— Чого я зла? Бо ти переконала мого батька, що ти великий експерт у всьому, що стосується молоді, але ніякий ти не експерт, і ти щойно це довела!

— Джесіко, мені відома різниця між смс і е-мейлом. Я помилилася, бо дуже втомлена. Я весь тиждень майже не спала. Нечесно з твого боку так це роздувати.

— Та ти хоча б умієш надсилати смс?

— Немає потреби. У нас «Блекберрі», а вони роблять те ж саме, тільки краще.

— Це не те ж саме! Господи! Ось що я маю на увазі. Коли в школі у тебе не було мобільного, ти не розумієш, що телефон працює зовсім, зовсім не так, як електронна пошта. Це цілком інший тип спілкування. У мене є друзі, які майже ніколи не перевіряють пошту. А коли ви з батьком хочете зробити цільовою аудиторією школярів, для вас дуже важливо це розуміти.

— Гаразд. Злися. Злися, скільки хочеш. Але сьогодні ввечері мені ще потрібно дещо зробити, тож дай мені зараз спокій.

Джесіка повернулася в кухню, хитаючи головою і підібравши губи.

— Вибачте, — сказала вона, — ви, напевно, хочете прийняти душ і пообідати. Нагорі розташована їдальня, і гадаю, було б добре хоч іноді нею користуватися. Можу запропонувати... гм. — Вона збентежено озирнулася навколо. — У мене залишилася велика миска салату й паста — я вам підігрію. Також є гарний хліб, той самий буханець із прислів’я, який моя мати, вочевидь, не може придбати, коли на вихідні збирається повний дім народу.

— Не хвилюйся через мене, — відповів Катц. — У мене ще залишилось кілька сандвічів.

— Ні, я складу вам компанію. Просто тут у нас невеличкий безлад. Цей дім просто... просто... — Вона стиснула кулаки й потрясла ними у повітрі. — Ухх! Цей дім!

— Заспокойся, — сказав Катц. — Дуже радий тебе бачити.

— Та як вони, взагалі, живуть, коли мене тут немає? Ось чого я не розумію. Як тут усе може функціонувати, хоча б на примітивному рівні, на кшталт викидання сміття? — Джесіка зачинила двері й понизила голос. — Одному Богові відомо, що їсть вона. Коли вірити мамі, то вона харчується сухими сніданками, молоком і бутербродами з сиром. І бананами. Але де ж поділися всі ці продукти? У холодильнику навіть молока немає...

Катц зробив незрозумілий жест, ніби говорячи, що він у цьому не винен.

— І знаєте, що ще дивно? — спитала Джесіка. — Я трохи розуміюся на приготуванні традиційної індійської їжі. Бо в коледжі у мене було багато друзів-індусів. І кілька років тому, коли я вперше приїхала сюди, я попросила її навчити мене готувати якусь традиційну страву, наприклад, бенгальську, бо вона народилася саме там. Я дуже шаную традиції інших людей, і я подумала, що ми б могли чудово попрацювати разом, приготувати смачний великий обід, а потім сісти за один стіл, наче велика родина. Я думала, що це буде круто, адже вона індіанка, а я цікавлюсь кухнею різних народів. А вона розсміялася й відповіла, що навіть яйце зварити не вміє. Бо її батьки обоє були інженерами й за все своє життя нічого не готували. Ось так провалився мій великий план.

Катц посміхався їй, насолоджуючись тим, як, не зробивши жодного шва, вона скомбінувала особистості своїх батьків у власну, неподільну особистість. Вона розмовляла, наче Петті, й гнівалася, наче Волтер, і тим не менш, була сама собою. Біляве волосся вона стягнула на потилиці й зав’язала його так міцно, що складалося враження, ніби саме з цієї причини у неї високо підняті брови, які підсилюють вираз обличчя — страшенного подиву й іронічності. Його анітрохи не тягнуло до неї, і це лише посилювало його захоплення нею.

— То куди всі поділися? — поцікавився Катц.

— Мама в спортзалі, «працює». А де тато, я не знаю. На якійсь зустрічі у Вірджинії. Він просив мене переказати вам, що побачить вас лише вранці: він мав повернутися ще ввечері, але щось пішло шкереберть.

— Коли твоя мама повернеться додому?

— Безсумнівно, дуже пізно. Знаєте, зараз важко в таке повірити, але насправді, доки я не виросла, вона була доволі класною мамою. Ну, наприклад, готувала... Люди відчували, що їм тут раді... Ставила квіти у вазу біля ліжка... Але, судячи з усього, все це залишилось у минулому.

Виконуючи обов’язки господині Дому в надзвичайній ситуації, Джесіка провела Катца вузькими сходами нагору й показала йому великі спальні другого поверху, які колись переобладнали в їдальню, вітальню й загальну кімнату; маленьку кімнату, де стояв комп’ютер і розкладний диван Петті; а на третьому поверсі — таку ж маленьку кімнату, де спатиме Катц.

— Формально, це кімната мого брата, — пояснила дівчина, — але закладаюся: він і десяти ночей тут не провів з того часу, як вони переїхали.

І справді, тут ніщо не нагадувало про Джоуї; в кімнаті стояли лише зі смаком зроблені меблі Волтера й Петті.

— До речі, як справи у Джоуї?

Джесіка знизала плечима.

— У мене краще не питати.

— Ви що, не розмовляєте?

Вона подивилась на Катца своїми