Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

Ми вийшли на двір перед фаціяту палацу. Старець махнув рукою і палац зник, а на його місці станули убогі хлопські хатки і маленька церковця.

На дорозі за нами почувся туркіт коліс, на котрих хиталась пишна виблискуюча золотом коляса. Бистрі коні ішли звільна, якби танцюючи, а з коляси виглядало кілька голів, що з цікавістю оглядали околицю, будуючи плани.

О кілька кроків від нас висіли пани з коляси. Наперед мужчина п’ятдесятилітній в багатий польський стрій зодягнений, за ним може двадцятилітня гарна дама, а вкінці якихось двоє німців у куцих фрачках.

– То воєвода К* зі своєю жоною, а ті два чортики – то архітектори, – пояснив мій провідник.

– Ту буде найкраще, – сказала дама, усміхаючись до свого мужа, і вказала на місце, де ми стояли.

– Тобі подобається, моя душко? – відповів воєвода і, обернувшись до німців, сказав: – Тут, мої панове.

Та зараз взялися до паперу і оловця, щось між собою шварготячи, а з-поза хати звільна і боязливо наближався до панів здоровий з сивою головою хлоп, котрий поклонився воєводі і його жінці до колін і станув здалека в покірній поставі.

– Війте, – промовив грізно воєвода, – до двох днів щоби тут був чистий пляц!

Старець стояв, як заголомшений, а по якійсь хвилі вистогнав з плачем:

– А наша церква, наші хати?

– Перенести під обіч! Мовчи! – закричав злісно воєвода на війта, котрий, заломивши над головою руки, хотів ще щось говорити, но переляканий одійшов з плачем, блудячи як п’яний дорогою.

Вже нікого і нічого нема, лиш тички стоять там, де буди церква та хати, а за нами чути якийсь тупіт, шелест і бряжчання. Громада молодих хлопів з понуреними головами, в кайданах на одній руці і нозі, з рискалями на плечі, перейшли попри нас.

– То гайдамаки, – шепче мій провідник.

Тяжко двигати тяжкі окови, а ще тяжче в них робити, та нагай наглядача додає сили. Вже рови на основи викопані, вже закладають наріжний камінь, аж ту починаєсь великий крик.

Оглядаюсь і бачу, як посіпака січе одного гайдамаку дротяною нагайкою. Нагайка окручуєсь около шиї нещасного, запека-наставник шарпнув до себе і гайдамака паде мертвий.

Страшна ява слідує.

Кождого п’ятого гайдамаку ведуть до наріжного каменя і утинають то руку, то ногу…

– Утікаймо! – молю свого провідника.

– Стій, дивись до кінця!

Основа з самих рук і ніг! І руки, і ноги рухаються, кулаки стискаються і грозять, а з межи них очі – ах, як страшно глядять!

Люде сходяться, звозять камінє, цеглу і инший матеріял.

На одній фірі везуть страшно покаліченого чоловіка: в каменеломі змісило його.

– Ох, що за красна штука, досконала на поріг! – кричать мулярі і витягають з-під забитого плиту. Я виджу, що і його беруть і вмуровують. Страшно!

Робітники працюють, піт ллєся їм з чола, руки і ноги окривавлені.

– Швидко, швидко! – роздаєсь голос посіпаків.

Старець, обтяжений цеглою, вбігає слабими ногами на спорохнявілу дошку, котра погинаєсь під ним, тріщить, ломиться, і він падає на купу каміння. Взяли його в мур.

Вже підпроваджують мур під дах, за хвилю скінчили б, але частина муру усуваєсь, спадає на риштованє, де кількадесять робітників, друхоче все, а за хвилю виджу тіла робітників на місці муру, котрий мурували.

– А їх мами, жінки і діти? – питаю у провідника.

– Суть там з ними, обіймають їх руками. Не треба залізних скоб – мертві руки тримають сильніше.

Гарна палата вже готова, пишаєсь на горбі, що піднісся над цілу околицю.

Всередині панства, як сарани – не перелічити! А всі зодягнені в пишні багато строї, споряджені з виправленої на шовк хлопської шкіри, та панство того не бачить, гуляє, капеля гримить, а в золотих чашах перлиться червона мальвазія – кров та піт!

– Ходім, ходім звідси! – прошу мого провідника.

Він вивів мене знову на двір.

Попід стіни палати лежать тіла малих дітей і молодих жінок.

– Що се? – питаю.

– То забавки паничів, – відповів старець.

Я закрив очі і молю старця, щоби лишив вже мене, але ні, він не пускає, бере мене за руку каже:

– Бачив ти минуле, подивись на будучність.

– Га, – думаю, – се вже не буде так страшно.

Відкриваю очі і не пізнаю пишної палати: стіни пообдирані, вікна позаліплювані папером, довкола сміття і гної, з котрих сморід цибулі аж дух забиває. Всередині роїться, як мух на стерні.

– Дивись на останній образ! – сказав мій провідник.

Ніч темна, в палаті глухо, мешканці сплять. Коло нас чути шелест: пересуваєсь кільканадцять людей, обступають довкола палату і по хвилі показуєсь то тут, то там полум’я.

З дверей, вікон показуються перелякані обличчя, а надворі стоять обдерті хлопи, котрих проводир реве завзято:

– Бери, рабуй!

– Се останній нащадок роду воєводи К*, – каже мій провідник.

За хвилю зникла пожежа і лишилась лиш купа попелу, до котрої підвів мене старець і випустив мою руку. Я здригнувся і побачив себе в гостинній салі на фотелі дідусевім, що стояв проти вікна, через котре сонце пересилало перше своє проміння.

Михайло Петрушевич

Народився 10 вересня 1869 р. в с. Космач біля Богородчан на Станіславівщині у сім’ї вчителя народної школи. Восени того ж року батьки Михайла переїхали в с. Новиця біля Калуша. Закінчив гімназію у Станіславові (1889), духовну семінарію у Відні. З 1894 р. – священик у Болехові, де й помер 8 вересня 1895 р.

Ще під час навчання у гімназії писав вірші. Оповідання почав писати у Болехові під впливом Гліба Успенського. Всього створив близько десяти оповідань. Друкувався в журналі «Зоря» у 1895–1896 рр.

Оповідання «Градобур» М. Петрушевича подається за журналом «Зоря», 1895, № 16, 17.

Градобур

Глава перша

Гнат Шутяк вертав з міста додому. Був се високий, стрункий мужик, літ, може, тридцять п’ять на віку. Лице його було смагле, подовгасте, з вистаючими під очима вилицями, горбатим носом і вузькими стисненими губами; великі, трохи занадто випуклі, чорні очі сверкали з-під луковатих чорних брів; високе, взад спохиле чоло покрите було кучерями чорного, блискучого волосся, що перснями добувалися з-під старої військової шапки і прислоняли жилаву, мідяної барви, довгу шию. За лівим вухом видніла у нього рана; червоність починалася від шиї, переходила за вухом у темно-синю барву, а над вухом кінчилася чорною плямою запеклої крові. На довгій шиї були по обох боках