Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

Перейшовши долинське передмістя, звернув Гнат наліво коло каплички: тут зняв шапку, перехрестився, зітхнув глибоко й протяжко і пішов поміж хати й корчми до насипу залізничного. Понижче насипу стоїть корчма з великою брудною вивіскою; на ній суть зображені символи п’янства – пляшки, келішки, високі склянки до пива – а під сподом німецький напис: «Wein, Bier und Meth – Nuchim Schinder».[71]

Підходячи д’корчмі, звільняв Гнат кроки, наче надумуючись, чи вступити, чи ні, – але, порівнявшись з широкими, на два боки отвореними дверима, вступив до шинку.

В шинку було кілька мужиків, що, стоячи перед шинквасом, закусували горілку булкою і розмовляли. За шинквасом сиділа жидівка і плела панчоху, не звертаючи уваги на мужиків. Гнат підхилив трохи шапку, сказав мужикам «Славу» і казав собі дати порцію горілки за три нові.

– А то ви, Гнате? – обізвався малий, присадкуватий, з хитрим виразом лиця мужик.

– Та я, – якось ніяково відповів Гнат.

– Як ся маєте? – питав далі мужик, покинувши своїх співбесідників.

– От як видите, – сказав Гнат і протяг руку по келішок, котрий жидівка поставила на поруччі шинквасу.

– А вам що, Гнате? Та вам кров з волосся слезить… – питав здивований мужик.

– Василенків… От ліпше дайте спокій, тепер не допитуйте: як хочете, то ходіть зараз – підемо разом додому… – стиха промовив Гнат, випив горілку, обтер рукавом рот, і обидва з Василенковим вийшли з корчми.

Василенків був звісний в Новиці і околиці градобур і ворожбит. Він відвертав літом град від села, зашіптував хвороби людські і худоб’ячі, привертав молоко, забране відьмою, помагав в справах любовних і супружих і з того удержував себе та родину. Коли прийшла осінь, він брав мішки на плечі і ходив від номера до номера, здираючи по гарцеві данини за відвертання граду, а практика ворожбитська приносила йому також незлі доходи.

– Ви, Гнате, знов з Шуликами? – зачав перший Василенків.

– Мýку маю велику від них, – понуро сказав Гнат.

– На чім же зайшло?

– Сама, відьма, зачіпає: сліди за моєю коровою збирала; жінка уповіла мені, я зачав упоминатися, прийшло до сварки, а тоті єї два збуї взялися до мене… дивіть, що з мене зробили… – дрижачим зі зворушення голосом говорив Гнат і, знявши шапку, показував Василенковому рану на голові, за вухом і синці на шиї.

– Ви, може, по «реперту»[72] до суду ходили? – спитав Василенків.

– Нема правди на світі! – гірко скликнув Гнат. – Пани в суді казали, що знаки замалі… Нема на що «реперту» давати…

– Де нині правда є? Хіба в Бозі та в мені трохи, – підсміхуючись, потвердив ворожбит.

– В голові палить, якби грані насипав… Муку мені велику Бог посилає: може, я ще переможу єї… тоту Шуличку-відьму!

– Ви, Гнате, чоловік письменний, Біблію читаєте, слово Боже розумієте, а бабу не можете змочи.

– Зміг би я єї, коби не військо.

– Правда є. Ваш покійний тато, а наш реєнтий знали багато; їм з книжок указувано, знали від себе і до себе, – говорив Василенків.

– Як хорували і умерли, я був при війську. Маєток пішов на льотерию, а що знали, з ними пішло до гробу, – відповів Гнат.

Так-то бесідуючи, мовчки перейшли вони попри хотинську корчму, перейшли мостом вузьку а глибоку млинівку, що, мов блискучий вуж, вилася поміж буйними загонами зеленої озимини. Береги її зеленіли молодою травою, засіяні блідими сліпавками, яскрами[73] і лопатнем.[74] При мості похилилися верби, а гнучкі їх гілки, покриті молодим кучерявим листям, доторкались води. Вода поривала їх на мить з собою, але власна їх спружистість і получення з пнем вертала їх назад: так молодий чоловік пливе на хвилях мрій, поки досвід не верне його на землю, з котрої злетів.

Перед ними видніла майже над самим берегом Лімниці велика лютрівня[75] спіритусу. Була се велика, одноповерхова камениця з малими віконцями, з каналами і спустами усподі, звідки вічно димівся чарівний відвар, розливаючи далеко навкруги горілчаний запах. Стирчав високий червоний комин, немов жадно розглядався по сусідніх селянських полях.

Порівнявшися з лютрівнею, вони оба майже рівночасно промовили: «Чути горівку» – і вступили до найближчої старої корчмини.

Коли вийшли з корчми, Гнатові очі блищали більше, рана за вухом загорілася дужче, а Василенків став бесідливіший.

– Ба, куме Гнате, а у війта? – спитав ворожбит.

– У війта? – роззявивши рота, скрикнув Гнат. – У того злодія?! З Христа ризи би здоймив…

– Робив справу?

– Взяв дві кварти горівки від мене та й зробив справу, аби-сьмо ся погодили.

– Шулики дали, певно, чотири кварти, – підсміхуючись над справедливістю, сказав Василенків.

– За мене не мине єго кара Божа… Як на такі рани робити згоду? – питав обурений Гнат.

– Та й в суді не ліпшу справу зробили, – підговорював ворожбит.

– «Помощ моя от Господа, сотворшаго небо й землю…» Від людей добра не буде, погані, – сказав Гнат і умовк.

Вони йшли берегом Лімниці, що широким зарінком, змінюючи рік-річно корито, гонила бистро свої чисті води. По їх боці шуміли лози, засаджені проти влому води; птахи пурхали з гущавини, перелітаючи на другий берег. При березі і на баранах[76] чиста, а на глибині зеленкувата вода шуміла, б’ючи о бік дрантивого порона, що на чорній, блискучій від мазі линві сунувся напоперек ріки.

Коли він наблизився до містка, оба мужики вскочили до порона. Сказавши перевізникові «Славу», посідали на край і дивилися горі водою.

Сонце спускалося щораз нижче. Що далі на захід, то більше лисніла вода золото-червонавим блиском, а вдалині під горами, покритими дубиною, горіла, якби огненне море, ціла водна сіть Лімниці і Чечви, котра в тім місці до неї впливає. Легкий весняний вітерець переганяв біляві хмарки, зарум’янені на вид заходячого сонця: вони сунулися повільно, як стадо гусей, на полуднє в сторону гір, що з ступеня на ступінь пнуться щораз то вище, аж під самі хмари.

На першім ступені тих гір видніло облите червонавим блиском село Новиця; ясніла зірницею баня церкви на горі, окруженої вінцем високих тополь і розложистих лип.

– Ще маємо кусень додому, – перший промовив градобур.

– Я ще більший, бо аж на Ялинку, – відповів Гнат.

– На вечір будемо дома; треба прискорити, завтра припадає рахманський Великдень,[77] – сказав Василенків, і оба вийшли з порона.

Вони йшли