Читати книгу - "Вибрані твори"

— Батьку, не бийтеся! — кинув глухо і застережливо. — Чуєте? У мене теж на душі…

— Не бити, а вбити мало, сучих дітей! — підскочив до Карпа. — Ти ще мені кулаки будеш на батька сучити! Я тобі насучу!

— Ану, хватить мені! Теж розвоювався вояка! — міцним ударом одвів кулак батька. — Треба було самому піти! — в злобі перейшов на «ти». — Буває невдача.

— Чорти нехрещені! Лобурі дурні! Байстрюки! — люто затупотів ногами, неначе затанцював Сафрон, і під очима двома сережками затіпалися фіолетові зморшки. — Самі себе в домовину вганяєте. Не догадались на дорогу деревину покласти? Зразу б сани, як печериця, репнулись! Не догадались коней постріляти!.. Бери зараз сірники — щоб від будинку і попелу не залишилось! Хай не добром, а пожарищем злидні огріють руки!

— Ні, я палити не піду! Не хочу раніше часу лізти чортові в зуби.

— Сам підпалю! Все спалю! Усе до тріски! — Так схопив з комина сірники, що пачка затріщала і приснула білими палічками.

В одній сорочці, розкуйовджений і страшний, світячи поширеними очима, кинувся надвір.

— От старий дурень! — вголос вилаявся Карпо і побіг за батьком. Метелиця круто вдарила його в груди, розпахнула поли кожушка. І в цей час загавкав пес, кинувся до воріт.

— Якого там чорта по ночах носить?! — сердито кинув Сафрон і швидко пішов до воріт, до хрускоту затискаючи у кулаці шершаву пачку.

— Відчиніть! Прийшла колгоспна варта! — обізвався простуджений голос Григорія Шевчика.

— Яка варта? Кого вартувати?

— Твоє добро, щоб не втекло кудись до ранку. І тебе заодно! — весело промовив Степан Кушнір.

— Моє добро!? — похитнувся, заточився назад. «Моє добро забирать», — обухом ударили ці слова, ударили гірше, аніж те, що і його, Сафрона, вже взято під варту.

— Та вже не твоє, а наше — колгоспне. Народ повертає собі украдену в нього працю.

Сірники випорснули з руки. Сафрон люто метнувся до хати, зірвав з стіни берданку і кинувся надвір. Але на порозі його перепинив Карпо.

— Батьку, не дурій. Пізно!

— Відстань, сатано, — зашипів, натискаючи на сина. — Я їх…

— Батьку, про мене подумай, коли про себе не хочеш, — перекрутив Сафронові руки, вирвав зброю і люто вдарив нею об стовп ганку.

Хряснуло, відскочило дерево од заліза, і мимоволі насторожився Карпо: знову почув вовче виття. І зразу зрозумів свою помилку: може ж так затужити чоловік.

— Не треба, тату, — з острахом і жалем підійшов до темної тремтливої постаті, що вдвоє перегнулась на поруччя ганку. Схопив в оберемок, хотів понести в світлицю. Та Сафрон вирвався із рук сина і з хрипом побіг до хати. З-під лави дістав сокиру, але її вчасно вирвав Карпо, здавивши до хрускоту напружені руки батька.

— Тату, покинь! Покинь! За це обоє поплатимось. А нам ще жити треба, дочекатися свого дня. Чуєте? Жити нам треба! Згнити успіємо, — тремтіло від напруги обличчя Карпа: він насилу стримував перекручені руки батька.

І тільки тепер очі Сафрона зупинилися на Карпові, а той тихо, натискаючи на кожне слово, говорив:

— Ну, вишлють вас на якийсь час. Повернетесь потім. До мене повернетесь. Ще хіба так заживемо! А замахнетеся сокирою — пропаща година і ваша і моя… Впускайте, тату, охорону. Стерпіть. Я ж до себе побіжу. — Виштовхнувши Сафрона з хати, попрямував у заметіль.

Гомін уже закружляв на подвір'ї.

Карпо, щоб ні з ким не зустрінутись, перескочив через паркан, бігцем подався додому.

На розстанні ледве не збив з ніг якусь широку постать, закутану кількома хустками.

— Це ти? — пізнав дружину.

— Ой, Карпе, Карпе, — заголосила та. — Уже прийшли злидні за моїм батьком. Ой, вишлють його в далеку дорогу… Коні забирають, воли вигонять, плуги вивозять… Усе до колгоспу пливе… І чогось міліція приїхала. До Денисенка попрямувала.

Карпо похолов, а жінка знову заохкала.

— Не голоси, і без тебе нелегко, — суворо обрізав. — Чого це ти так розбухла? — оглянув неймовірно розтовстілу дружину.

— Коли до батька прийшли, понатягувала на себе усе, що можна було натягнути: однак заберуть. Бач, як упріла?

— Більше нікого не чіпали? — схвально подивився на дружину.

— Де там не чіпають! Усіх, кого рятував Крамовий, зачепили… Ой, горенько моє, горе…

«Добре, що я вчасно відділився і не бухнув грошей у господарство», — подумав і сердито гримнув на жінку:

— Ану, не скавчи! Завила, як над мерцем…

З метелиці вітер вихопив на мить мелодійний передзвін.

«Носить когось в таку пору».

Іще нічого не бачачи, Карпо сторожко попрямував до тину. По глибоко втиснутих слідах чоловіка покірною незграбною тінню побрела дружина. Важка одежа і розпарена млость п'янили її, гнули донизу, хилили на сон.

«Хоч би у сніг була щось викинула з добра, — ліниво думала, скліплюючи повіки… — А як же там мої?..»

М'який передзвін наближався, і не можна було зрозуміти, чи він налітає з хуртовини, чи просочується з самої землі, розтікається під снігами. Чорніючи і збільшуючись, з темряви поволі випливли коні. Здавалось, вони затиснуть всю вуличку, і Карпо, морщачись, ще відступив назад, вперся спиною в кособокий тин, з шпарин якого гострими цівками вирвався вітер.

Сани майже порівнялись з Карпом, над ними сумирно гойднулись два вогники.

— Ех, і дорога, — занепокоєно промовив Василь Карпець.

— Важка, як життя одноосібника, — долинув сміх, і Карпо, увесь натягаючись од злоби, пізнав цей голос і сміх.

«Приїхав на погибель нашу, — провів охолодою рукою по обличчі. — Тепер Крамовий нічого не викрутить».

Дзвоник, віддаляючись, вогнем пробився під снігами, розпікав Карпові ноги, забивав болісним гулом охолоді вуха.

— Це не той робітник з суперфосфатного, що нам дихати не давав? — заборсалась в снігах обважніла жінка.

— Він, Недремний. Двадцятип'ятитисячник, видать… Приїхав на нашу голову. Ех, пропадом пропади таке діло.

Двома вовчими очима блимнула хата Карпа. На шибках на мить заметушились і потворно зчепилися обрубки тіней. Карпо насторожено зупинився посеред вулиці.

— Яка там лиха година товчеться у нас?

— Певне, сестри мої.

— Чого їм? — полегшено зітхнув.

— Від батька переносили, що можна було вихопити. До нас ближче йти… Ех, раніш не догадались.

Ще не доходячи до порога, почули з хати злий жіночий лемент. Олена затарабанила в вікно, і пересварка затихла. В кімнаті під столом і ліжком жужмом лежало якесь шмаття, а насторожі його стояли дві жінки, буравлячи одна одну ненависними поглядами.

«Не поділились», — вірно визначив Карпо і крикнув на них:

— Ви б, ворони, що-небудь батькові їсти занесли, а то сторчаком вилетите звідси!

З вузликом у