Читати книгу - "Людолови. Том 2"

І урвав на півслові, зрозумівши свою нетактовність. Сагайдачний просто глянув у вічі Замойському:

— Поки що це мої особисті припущення разом з деякими чутками, що вже кілька разів долинали до мене. А така зрада цілком можлива. За народним прислів'ям, риба шукає, де глибше, а людина — де краще. Але, повторюю, цього можна уникнути, давши тверді гарантії.

— О, в цьому пан гетьман може бути цілком певний! Дамо універсали, королівські грамоти — все що завгодно, — палко урвав Замойський.

Сагайдачний ледве помітно всміхнувся.

— От в тому й річ, що такими паперами не можна кидатися заздалегідь. Поки війну нам офіційно не оголошено, втручання європейської дипломатії ще може відхилити катастрофу. А подібні універсали розтлумачили б в Стамбулі не на нашу користь. Отже, треба потай готуватися до боротьби, а тимчасом натискати на всі дипломатичні пружини, а крім того шукати спільників у боротьбі.

Замойський здивовано підвів брови:

— Пан гетьман щось має на оці?

— Вельможний пан воєвода не помилився. Я давно приятелюю з грузинськими князівствами, з Мінгрелією і Гурією зокрема. Чимало разів відпочивали ми біля їх берегів, і там я довідався, що перси мріють про військовий союз з козацтвом проти турків. Я навіть розпочав перемови з шахом Абасом і пропонував йому допоміжну армію, але базавлуцькі події не дали мені довершити цю справу. А на випадок війни треба за всяку ціну оволодіти Чорним морем. Адже ж Стамбул годується кримським і болгарським збіжжям, опалюється сербським лісом, що сплавляють Дунаєм і далі довозять Чорним морем. А коли торік взимку Босфор замерз — в Стамбулі одразу почався голод. Та й війська турецького не прогодувати без Дунаю та Чорного моря, коли перейде воно через Балкани.

Очі Замойського спалахнули і так же швидко згасли:

— Але пан гетьман забув, що Осман замирився з Абасом.

— Знаю, — всміхнувся Петро Конашевич. — Але знаю і те, що за останнє півсторіччя перси разів з двадцять замирялися, а потім знов розпочинали війну. Мусульмани войовничі. Віну за віру — газават — наказує їм коран. А шиїти з сунітами[295] також раді знищити одні одних, як… митрополит Йосип Рутський митрополита Борецького.

Замойський мимоволі всміхнувся несподіваному порівнянню, а Сагайдачний вів далі, щось креслячи на клаптику паперу:

— Для цього досить довести Абасові користь війни. А користь є, і цілком безперечна. У Персії він запровадив монополію торгівлі шовком, найкоштовнішим крамом своєї країни. А за Серавським пактом Персія щороку мусить сплачувати Туреччині данину в двісті ластів шовку, тобто чверть річного здобутку. Отже, Абас особисто зацікавлений в тому, щоб позбутися цієї данини. Потім Персія не мaє портів. Користуються вони або Алепським портом на Середземному морі, або Гормузом у Перській затоці. А Гормуз нещодавно забрали собі португальці. Уявіть собі, що було б, коли б Персія мала вихід до Чорного моря? Шовк потрапляв би до Базавлуку, в десять, п’ятнадцять разів швидше і без будь-яких митниць, там його б перевантажували на байдаки або на чумацькі мажі і довозили і до Варшави, і до Москви. Тоді б уся Європа купувала його у нас, і всі мита, і весь зиск потрапляв би в нашу кишеню! Можна було б запровадити свої шовкопрядні і навіть мануфактури, як у Севільї і Сеговії або в Парижі. Одразу б поповнилася державна скарбниця, збагатіло б і купецтво, і вельможне панство. Але зрозуміло, — підвів палець Петро Конашевич, — що це було б здійснено тільки при умові, щоб наша старшина одержала королівські грамоти про нобілітацію і таким чином дістала право безмитної торгівлі — це раз. А по-друге, щоб на Базавлуку знов запанували шляхетні козаки, а не якась вошива сволота з Бородавкою. Взагалі, давно час порішити з цією двовладою… А тепер що може вдіяти людина, яку тільки вельможний пан воєвода та королевич Владислав називають гетьманом, а яка насправді є тільки полковник Київського полку?!

— Але ж, пане, слово гонору, слово шляхтича і рицаря… Я прикладу всі зусилля, — палко урвав Замойський і притиснув руки до грудей.

Сагайдачний чемно вклонився і вів далі, трохи підвищуючи голос:

— А по-третє, треба якось припинити цькування наших архіпастирів. Як це нетактовно називати шпигуном патріарха Теофана, який міг би стати нам в такій пригоді в тилу Османського війська!.. Хай не забуває вельможний пан воєвода, що наше духовенство — неабияка сила. Це тільки січова голота — люди без віри і честі, як кажуть французи. А селяни та міщани геть усі релігійні. І заклик стати на оборону хреста справить чимале враження… Ну, а проте повернімось до перського питання. Треба негайно відшукати людину, яка знає перську мову, змогла б увійти у довір'я шаха. Потім треба зацікавити перських вельмож, наприклад державного секретаря Агаміра, і додати до цього кілька коштовних подарунків. Не обійдеться і без допомоги католицьких місіонерів в Іспанії — вікарія домініканців Паоло Маріа Чіттадіні і вікарія босих кармелітів фра[296] Джованні Тадео.

Замойський слухав і не уривав. Слова Сагайдачного приголомшили його. В них не було жодної риторичної фрази, якими жонглювали в промовах пани. Він говорив нібито сухо, холодно і діловито, а перед очима Замойського поставали безкраї моря і океани, кораблі й каравани, гавані і пустині. Уперше відчув Замойський широчінь і гостроту державного розуму Сагайдачного і в думках заздрив йому, його знанням, пам'яті, політичному і комерційному нюху.

— А пан круль обізнаний на цій справі? — спитав він не одразу, наче театральний глядач, якому важко отямитися після падіння завіси.

— Ну, напевно. Років зо два тому шах кілька разів звертався до нашого уряду і пропонував нам союз. А фра Чіттадіні від себе просив короля дозволити козацьку диверсію з боку Чорного моря, щоб відтягти в інший бік частину турецького війська.

— …І пан круль?

— Оскільки мені відомо, пан круль не відгукнувся на пропозицію. Але коли б ми зараз пообіцяли персам гавань на Чорному морі, вони одразу виступили б у похід, а це було б нам дуже до речі. Говорили ми про це і з паном Станіславом Жолкевським під час комісії, але умови були дуже несприятливі для подібних розмов.

Замойський замислився. Закусив нижню губу, втиснувся у крісло і довго мовчав. Потім підвівся і по-військовому виструнчився.

— Дякую вельможному панові гетьману за пораду і корисну розмову. Я доповім його мосць пану крулю… А зараз, як воєвода Київський, напишу до Іспагані[297]. А ще краще — напишемо вдвох. Прошу пана вельможного гетьмана завтра ввечері до себе на келех венгржину. Ідея пана гетьмана просто блискуча. А потім їдьмо разом до Варшави. У