Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Вони ж листовно спільно нагадали цареві, що за місяць до зникнення, при новому стародубському полковникові Трохимові Тарасенкові, полковник Гаркуша мав сутичку в Дебрянську із воєводою і князем Трубецьким, коли той намагався, крім Дебрянська, Ковельська та пожиздринських Ко-Лугів, поставити стрільців ще і в Стародубі і був Гаркушею та Тарасенком збройно видворений, як порушник Переяславського трактату, а Онисії Хмельниківни чоловік Іван Нечай за те князем-воєводою таємно викрадений і засланий до Сибіру...

Коли листи було відпроваджено через посильних винуватцям, полеміка знову розпалилася, бо прийшла із Сомковим розвідником туруса-вістка, що Виговський збирає в Корсуні Вальну раду в погоді з царськими посланцями, а відтак стало зрозуміло, що наказний гетьман Немира ні Богуна, ні Сірка, ні Безпалого навмисне не запросив на неї і відіслав усіх трьох до Чигирина.

Отож було вирішено Богунові і Безпалому лишатися зі своїми кількома сотнями при Переяславському полку, а Сіркові, як і сам того бажав, правитися спішно в Січ з Турлюновими та Туковими козаками й Сомковими доброхітцями, щоб оволодіти, при можливості, січовим товариством, мирно відсторонивши від регіментства і Федора Лютая, і Павла Гомона, і Іваненка-Величка, і Брюха, і навіть самого кошового Дем'яна Барабаша та його брата — січового скриба Якова.

Було про що думати трьом чільцям у Сомка, бо заходжувалося мати справу не з магнатами ляськими, а з боярами і царем, які під будь-якими призвідствами порушували домови, обвинувачуючи в недотриманні їх козаками, а старшин нацьковуючи один на других, когось жалуючи, а когось охаюючи. Вміли те робити царські холопи, а ще при розбраті, що розпалився при Виговському.

На подив Сіркові, і Богун майже ішов на те, керуючись мстивою злобою до Виговського, а не турботами за сполеченство. Сомко і Золотаренко навіть почали неосудливо обговорювати царські «жалувані» грамоти на маєтності, змусивши Сірка бути аж невдячним до гостинного господаря та давнього приятеля.

Та причиною Сіркової нечемності було ще й те, що в усіх розмовах-радах у Сомка чомусь був присутній і навіть брав участь як рівний, а іноді і як зверхник, запально ворожий до митрополита Діонісія Балабана Переяславський протоієрей Григорій... Отже, з тим і їхав Сірко від Сомка, оминувши Чигирин.

Великолузькі села, присілки, острівні зимівники та й найменші горби між плавнями, заплавами і між зазубринами за десятиліття від першої появи тут діда Вустима Капули та поселення втікачів Петра і Катерини, Анджея і Галі, Яцька і Оксани Притул стали великими, розкиданими мальовничо на всьому тутешньому обширі муравищами-поселенцями, з сіножатями і пасовиськами, царинами і полями рольними, з добротними білосніжними хатами і колибами, огородженими обійстями-дворами, а в них — оборами і стайнями, загородами і кошарами, садками і городами, цибатими журавлями над криницями і чотири- чи шестикрилими млинами та бекетами на горбищах...

Олюднився, ошатнився за роки закуток-край заздрісними статками-добрами та гараздами так, що, будь Капула досі живий, нізащо б не пізнав його, як не взнають і перші прибульці — Прихідьки. Озвичаїлися в ньому і «сполечно-вспольні» прокозацькі порядки, стосунки, відношення між людьми і з виборними, віцевими владцями у радах-урядах та причетною до них сусідньою Січчю, якій вони, оті викітці, осадці, займанці, вспольні, сяберники, кревняки, однохлібці, родосідці, совокупці, наділці, супрягачі, вспольно і доброхітно, за домовою-поміркуванням, ще коли Іван Сірко вперше став кошовим у перед Хмельниччину, стали платити щорічну «датку на товариство за чатування» всіх поспольців Великого Лугу від нападів ординців і за «всілякі навчительства-вишколи отроків у школі...» Так те і не мінялося, добре започавшись Сірком і війтом Слимаченком.

Іван Сірко, об'їхавши та оглянувши і Великий Луг, і околи, ховаючи і від батька, і від матерів, і від поселян розпач і безпорадну безвихідь, яснішав і світлішав на чолі, аж диву давався, спостерігаючи нові заселення, осідки та кутки, що обсіли навіть найменші, здавалося, недоступні «непридатки»-суходоли, деякі стали зимівниками заможних козаків з наймитами-сіромами, підсусідками — у тих же Гомонів, Барабашів, Лютаїв, Брюховецьких, Іваненків-Величків, Щербанів, Курилів, Рогів-Жданів.

А зграї веселої, дужої, різноликої, гамірної і гомінкої дітвори на вигонах у недільний день, барви ошатненого отроччя-молоді на майданах та вабливих, ніби рястами уквітчаних калин, горобин, не знати й коли завезених кимось дичок-груш, осик, вільх і беріз серед моря сірих очеретяних хащ і світлосвічадних вод, що, мов ліки, тамували і його розпач, і віддалену вже образу Виговського, і визивно-викличне та нагле поводження протоієрея Григора та навіть несподівану поведінку Богуна. Чарували і цибаті журавлі біля криниць, бузьки-лелеки на дахах і деревах, повсюдні бекети із смоляними діжками та чатовими, що вселяли певність і спокій всякому дійшлому сюди...

Гостювання не стало гостюванням, спочинок — спочинком по приїзді із Січі в Капулівку, як надіявся Сірко, бо місця собі не знаходив коло обох матерів, а особливо коло батька, який тепер був недужим ще й від «вшіляких новин», якими із усіх своїх останніх сил надзвичайно цікавився. Дмитро б ще, може, І кріпився якось, але ж у нього, як і у всіх розволосених, не було тепер сили від болю навіть перейти подвір'я.

Перепочинок, коли можна так назвати, Іван Сірко мав лише в перший тиждень по приїзді, бо зумів побувати разом із Архипком і в селі та навколо, і на цвинтарі, який чимало розрісся «усопшими», тепер сусідами Вустима Капули — зачинателя села. Ото і всього перепочинку було, як не вважати одного-двох попутніх заїздів із цікавості до шинків-корчем, відвідин великого роду Притул: Петра і Катерини, Анджея і Галі та Яцька і Оксани, що жили поряд з обійстям матері Домни в кутку, названому на їхню честь односельцями Притулівкою.

Рід Притул, тепер і дорідний, і заможний, особливо виділявся виводками більших, менших та геть малих здорових і на диво вродливих дітей.