Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Добротна, поставлена ще дідом Капулою, а потім розбудована війтом Слимаченком хата вдови Домни Слимачихи, в якій спочивав Сірко на мовчазну заздрість і осмуту осирочених Дмитра та Ївги, по якомусь часі стала другою «збірнею» в селі для сходок чільців та й нечільців-капулівчан, сусідніх ближчих і дальших хуторян, ушкалчан, покровчан, перевізнобалчан, осілко-грушівців чи й різних приїздців із Січі та інших місць...

Великий Луг із усіма отими поселеннями, як і Січ в Зозулиному Яру, хоч і були віддаленими, незалежними козацькими республіками, загнаними ворогами в болотно-рукавне забісся, але жили — та ще й як! — подіями і долями всієї Гетьманщини, Слобожанщини і навіть незвільнених русинів під Польщею та Литвою...

Події в країні так розігналися і побігли, так заспішили й заграли «похмелівщиною» та забродили, мов на дріжджах, що ніхто із живих, окрім лихварів та збуйців, не лишався байдужим до них, бурхливих і буремних, острашливих і обнадійливих...

Майже одразу по Сірковому від'їзді із Січі до матері та батька «на спочин», Запорозький Кіш, не визнавши на своїй Вальній раді самозванця Івана Виговського чесним чільником, обрав на гетьмана України прибулого на Січ полтавського полковника одноокого Мартина Пушкаря, а той — на радощах! — ні сіло ні впало звернувся аж до царя і за потвердженням у «всправедливленому регіментарстві», і з доносом на Виговського, який нібито хоче відірвати від царя Україну і «передати її знову ляхам»...

Через своїх посланців Пушкар, Матвій та Яків Барабани у приятельській спілці, яко кошовий, обозний та писар-скриб Січі, просили царя подати їм оружну поміч стрільцями проти «супостата, анцихриста, христопродавця та самозванця» Виговського, «як лише дозволять шляхи та засніжені гостинці». Передбачливими були вони в своїх діях, вчасно підкинули в царсько-боярські руки свою козирну карту, якої так недоставало якраз в отій загарбницькій, махінаторській колоді...

Того року спішно наблизилася холодна зима, і цар та бояри, використавши оте «як лише дозволять», затримавши в мороці Пушкаревих посланців, спішно вислали по бездоріжжю в Чигирин свого стрілецького голову, вже відомого Артамона Матвієвого-Матвєєва та дяка Порфира Олив'янника-Олив'янникова з уклінно-дружнім проханням до Виговського і його генеральних старшин послати до свеїв гетьманське посольство і умовити дружнього короля Карда-Густава та його регентшу матір Христину підписати з Москвою трактат про мир, звичайно, не згадавши «наказному самовиборцеві» ні про донос на нього Пушкаревих та Барабашевих приїздців, ні того, чим загрожувала царатові відмова від «підданства і дружби» України-Малорусії...

Та чимало навчений ще гетьманом Богданом в стосунках із царатом, Виговський, чи відаючи про доноси, чи здогадуючись про них, не дрімав: по-перше, негайно і радо, при московських приїздцях вислав гетьманське посольство в Стокгольм з переказом, щоб свеї не надіялися більше на козаків, а мирилися із царем, по-друге, постарався запевнити царя, що він, Виговський, «особне» вірний цареві яко володарю Всея Русії і просить затвердити його на змушене трирічне гетьманство «до повноліття отрока Юрія», а щоб цар не сумнівався в його, Виговського, вірності, радив негайно прислати «своїх високих комісарів для повсюдного перепису „всього сполеченства“ і його „оподаткування в Україні“ і, по-трете, уже зовсім козирне, уклінно прохав царя і бояр ввести своїх воєвод хоч і в усі міста Гетьманщини! Це був не золотник, не лот, не пуд, а брила, кинута „самозванцем“ на шальку, хоч вона і обмовляла не допускати воєвод і никоніан „у богопрестольний Київ“»!

Цар, його камарилья і навіть Богом посланий Олексієві Никон вирячили з дива та радості очі, коли Юрій Міневич, осавула, та Юхим Коробка, сотник, привезли оте в Москву. Їм відібрало мову і тямок! Як же, покійний гетьман навіть слухати про таке не хотів і всіляко затримував під ста призвідствами так похітно бажаний цареві та царятам повсюдний перепис! А цей «самозваний наказний» не лише дозволяє — просить! Боже милостивий, це ж обіцяє чималі податки і прибутки від набагато заможнішого від московитів українського поспольства!

Правда, милістю Божою Никонові не подобалося оте: «з недопуском до Києва», але цар запевнив його, що, при «острожном стоянии войск во всех иных!», град той нікуди не дінеться.

Радість, торжество засліпили очі навіть Божою милістю цареві і змусили його спішно визнати «самозванця» Виговського, «яко законного гетьмана», навіть забувши згадати при тому «отрока Юрася».

Ще за життя Хмельницького царський двір без згоди гетьмана пробував, хоч і обережно, ввести своїх воєвод, крім Києва, в Чернігів, Переяслав, Ніжин та інші міста, але спротив місцевих сотників і полковників, що спиралися на Переяславські трактати, а найпаче рядового козацтва та поспольного люду, був такий рішучий і одностайний, а у випадку із Гаркушею в Лоєві, із Тарасенком у Стародубі, з Левенцем у Полтаві — навіть збройний, що цар мусив відкласти ту затію.

Відбувалося те недавно, переносилося боляче, і ось тепер з'явилася жадана можливість започати бажане самим Виговським. Це така несподіванка, що коли б не сувора зима надворі, то цар і дня не чекав би. Адже втрачався час, а сказано ж: куй залізо, поки гаряче! Отож Пушкареві і Виговського посли-компанійці були завбачливо затримані в Москві при щедрім та розкішнім утримку під приводом бездоріжжя, а в Чигирин спішно було відпроваджено боярина і думного дворянина Богдана Хитрого, який добре знав українську і польську мови і вже писався Хитрово для прийняття присяги від Виговського та генеральної старшини, а насправді — для вивідання становища на місці.

Все пішло б, як по писаному, але Богдан Хитрово, напившись до чортиків при трапунку з присягою, розбазікався так, що присутні генеральні старшини заніміли від його мови.

«Ми будемо доброзичливі і гостинні