Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

Проте, правова норма, що логічно закріплена в ч. 1 ст. 283 ГК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ч. 2 ст. 180 ГК («господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов») і встановлює, що всі господарські договори є консенсуальними. Отже, господарські договори оренди можуть укладатись і як реальні, і як консенсуальні.

5. Відповідно до ч. 3 ст. 231 ГК «законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов’язань, зазначених у частині другій цієї статті». Із нього законодавчого положення випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, згідно якої іншими актами законодавства (крім законів) розмір штрафних санкцій визначатись не може. За звичайних умов ця правова норма не могла б конкурувати при правозастосуванні із загальною правовою нормою, текстуально закріпленою в абзаці першому ч. 2 ст. 551 ЦК («якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства»), але правова норма, яка логічно закріплена в ч. 3 ст. 231 ГК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, «перебуває під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, а тому підлягає переважному застосуванню і виключає застосування до господарських договорів правила абзацу першого ч. 2 ст. 551 ЦК, яке допускає встановлення розміру неустойки не тільки законами, а й іншими актами цивільного законодавства.

6. Низка правових норм, які логічно закріплені в Господарському кодексі і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, виключають застосування до грошових господарських зобов’язань ч. 2 ст. 625 ЦК («боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом»). Це має особливо істотне практичне значення. Мається на увазі, що Цивільний і Господарський кодекси покладають на боржників за господарськими зобов’язаннями надмірне обтяження, яке не може бути розумно виправдане. Так, наприклад, за кредитними договорами позичальники сплачують на користь банків відсотки. Ці відсотки компенсують банкам витрати, пов’язані з їх господарською діяльністю (доречно було б порівняти заробітну плату працівників банків із заробітною платою працівників інших галузей народного господарства, тих галузей, де створюється реальний продукт, а не міфічний, який створюється банками), витрати від обезцінення номінальної суми коштів, наданої в кредит, унаслідок інфляції, а також дають прибуток. При простроченні повернення суми кредиту позичальники продовжують сплату відсотків, які компенсують банкам втрати, обумовлені інфляцією, і дають прибуток, але на додаток до цього прострочення позичальником повернення суми кредиту породжує право банку на отримання від позичальника: 1) пені, розмір якої кредитними договорами ніколи не встановлюється на рівні, що був би нижчим подвійної облікової ставки Національного банку України; 2) відшкодування завданих збитків. При цьому ст. 229 ГК на випадок порушення грошового зобов’язання встановлює штрафну неустойку, на виняток із загального правила ч. 1 ст. 232 ГК, відповідно до якої у господарських відносинах застосовується залікова неустойка.

Суми пені — це чистий прибуток банку (на доповнення до того прибутку, який банки отримують за рахунок відсотків), а відшкодування збитків, — це гарантія інтересів банків на гіпотетичний (і майже невірогідний) випадок виникнення на боці банку збитків унаслідок прострочення позичальником повернення суми кредиту.

Слід також врахувати і ту обставину, що відповідальність за порушення грошового господарського зобов’язання настає незалежно від вини. Так треба розуміти положення ч. 1 ст. 625 ЦК («боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання») ч. 1 ст. 229 ГК, відповідно до якого «учасник господарських відносин у разі порушенням ним грошового зобов’язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання». Це — занадто сприятливі для банків і занадто обтяжливі для позичальників умови кредитування, але вони встановлені законом і змінити їх у сфері правозастосування неможливо. Зате у цій сфері виявилось можливим застосування до суб'єктів господарювання, що порушили грошові господарські зобов’язання, відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 625 ЦК. Застосування цього законодавчого положення до грошових господарських зобов’язань стало результатом відсутності розуміння регулятивного значення правових норм, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, особливо з урахуванням ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК. За загальним правилом, правові норми, які логічно закріплені в положеннях актів і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, не можуть застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам. Але правові норми, що логічно закріплені в положеннях Господарського кодексу і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, «перебувають під захистом» ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, а тому підлягають переважному застосуванню перед правовими нормами, що встановлені Цивільним кодексом, у тому числі тими, що закріплені в ньому текстуально, зокрема перед нормами, що текстуально закріплені в ч. 2 ст. 625 ЦК.

Йдеться про наступні правові норми, що логічно закріплені в Господарському кодексі.

Згідно ч. 1 ст. 216 ГК «учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором». У цьому законодавчому положенні вміщується логічно закріплена правова норма, яка виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої порушення у сфері господарювання не тягнуть будь-якої іншої відповідальності, крім господарсько-правової. Отже, і відповідальність, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК, може покладатись на учасників господарських відносин за умови, що буде встановлена (в процесі тлумачення) її належність до господарсько-правової відповідальності. Тому треба розкрити зміст поняття господарських санкцій, у застосуванні яких полягає господарсько-правова відповідальність.

Види господарських санкцій визначаються у ч. 2 ст. 217 ГК: «У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції». Із цього законодавчого положення за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в ньому правова норма, згідно якої інші господарські санкції у сфері господарювання застосовуватись не можуть.

Із визначення збитків у ч. 2 ст. 224 ГК («під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна,