Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

єдину річ, яка існує на світі для тієї, що заполонює ревнивця цілком. Але поки я стиха курникав цю мелодію і повертав їй її поцілунок, властива лише їй, черпана з неї насолода ставала для мене все дорожчою, і я ладен був покинути рідню і піти за цим мотивом у той дивний світ, який він будував у невидимому, віддаючись то знемогою, то ярістю. Хоча така втіха не підносить цінности людини, яка її переживає, бо зазнає її лише вона сама, і хоча в жінці, яка нас помітила і якій ми знемилилися, було б байдуже, чи сповнена наша душа в цю мить суб'єктивного блаженства, — судження про нас у неї, однак, не змінилося б на краще; попри все це я відчував приплив у собі сил, упевнености. Мені здавалося, що моє кохання не може викликати відразу чи усмішку, що в ньому криються хвильна краса, чари музики, і що музика — це сприятливе середовище, де я і моя кохана, раптово зійшовшись, могли б зустрічатися.

Ресторан одвідували не лише жінки напівсвіту, а й світські люди, вони приходили сюди на підвечірок о п'ятій або влаштовували великі обіди. Чаювання відбувалося в довгій і вузькій заскленій галереї, подібній до коридору; цей коридор сполучав хол із садом і вів до саду, від якого галерею відокремлювала, окрім кам'яних слупів, скляна стіна з кількома відчиненими у різних місцях віконцями. Через це тут не тільки гуляли протяги, а й блукали раптові, швидкі, сліпучі сполохи сонця, ось чому жінок-чаювальниць погано було видно, і коли вони, скупчившись між столиками, розставленими по два обабіч на всю довж цього плящаного джерельця, пригублювали чашку або вклонялися, то за кожним рухом усе так і грало, від чого галерея здавалася водоймою, вершею, куди рибалка понапускав упійманої осяйної риби, — ця риба наполовину вистромилася з води, купається в промінні й мигоче в очах того, хто за нею спостерігає, своїм веселчатим іскрінням.

Через кілька годин у їдальні, куди, звичайно, подавано обід, запалювали світло, хоча надворі було ще ясно, настільки, що в саду поруч з альтанками, такими примарними — якась бліда потороча — у вечірніх сутінках, було видно підстрижені дерева, зелень, аж синь яких пронизувало останнє проміння і які з освітленої лампами їдальні поставали перед нашим зором уже не як жінки, які вздовж синювато-золотавого коридору чаювали вдень ув огнистій вогкій сітці, а як рослинність блідо-зеленого величезного акваріума, підсвіченого неприродним світлом. Нарешті вставано од столу; за трапезою гості весь час переглядалися між собою, узнавали один одного, запитували, хто там за сусідніми столиками, а проте тісно гуртувалися між собою за власним столиком; але сила тяжіння, яка прив'язувала їх до амфітріону, одразу слабла, коли вони переходили пити каву в коридор, де удень чайовано; часто при такому переході від рухливих чаркувальників відвихалася одна чи кілька частинок: їм було несила подолати тяжіння, що йшло від столу суперника, і вони надовго відривалися від свого, а їх заступали пани чи панії, які підходили привітатися з приятелями і, перш ніж відійти від них, казали: «Тікаю до пана X. — сьогодні я його гість». І в цей час можна було сказати: перед тобою два букети, які помінялися квітами. Потім і коридор безлюднів. Після обіду ще бувало ясно, тому не запалювано в довгому коридорі світла, за скляною коридорною стіною схилене гілля дерев можна було взяти за алею в тінявому, темному саду. Іноді у сутіні ще трапезувала якась дама. Одного вечора, простуючи крізь сутінь до виходу, я вгледів гожу принцесу Люксембурзьку, вона сиділа в незнайомому мені товаристві. Я вклонився на ході. Упізнавши мене, вона кивнула з усмішкою: високо-високо над уклоном, випущені цим самим рухом, зграйно злинули звернені до мене слова трохи задовгого вітання, вимовленого не на те, щоб зупинити мене, а тільки щоб доповнити уклін, озвучити його. Але слова були невиразні, а голос лунав солодко й музично, наче в гаю тьохкав соловейко. Якщо Сен-Лу хотілося завершити вечір у гурті здибаних приятелів і він вирушав з ними в казино на сусідній пляж, а мене усаджував до повоза самого, я наказував візникові поганяти, аби скоротити час, який я мав провести сам, без товариства, щоб позбавити себе турботи постачати своїй вражливості — даючи машині хід назад і вириваючись із тієї апатії, в яку мене втягло, наче у триби, — відчуття мінливости, якими в Рівбелі мене забезпечували інші. Можливість поцілуватися у кромішній пітьмі з зустрічним повозом на дорозі, де двом каретам не роз'їхатися, грузькість грунту частих завалів надморського бескеття, близькість крутого спуску до моря — ніщо не могло змусити мене здобутися на зусилля, аби усвідомити небезпеку і страх перед лицем такої небезпеки. Подібно до того як свій творчий доробок ми завдячуємо не стільки жадобі слави, скільки посидючості, так само не радісне теперішнє, а мудрий погляд на минуле допомагає нам охороняти свою прийдешність. Отож коли, ледь прибуваючи до Рівбеля, я відкидав костури тями та самоконтролю, які підсобляють не знепутити нашій немочі, і занедужував на якусь моральну атаксію, то вино, напинаючи мої нерви до краю, надавало хвилинам, проведеним там, особливої вартости, надавало їм чару, не посилюючи, проте, моєї здольности чи бодай горливости оберігати їх; моя екзальтація, вбиваючись у таку силу, що я ладен був пожертвувати за неї всім своїм майбутнім життям, виривала ті хвилини з нього; я був замкнений у теперішності, як герой, як п'яничка; моє минуле, одразу потьмарившись, уже не відкидало переді мною тіні, яку ми називаємо потомністю; бачачи мету життя вже не в справдженні марень минулого, а в блаженстві теперішньої миті, я не зазирав уперед. То була позірна суперечність, а проте тієї миті, коли я спізнав найбільшої втіхи, коли я відчував, що моє життя може бути щасливим, коли його ціна в моїх очах мала зрости, тієї самої миті, позбувшись усіх клопотів, якими воно досі обтяжувало мене, я без вагання віддав його на волю випадку. Власне, я лише для вечорів збирав усю свою безпечність, а інші розтягують її на все життя і щодня наражаються без потреби на ризик морської подорожі, польоту на аероплані, поїздки на авті, тоді як удома їх очікує істота, чиє життя розбила б вістка про їхню загибель, або тимчасом як від цілости їхнього крихкого мозку залежить вихід книжки, з якою в них пов'язується весь сенс буття. Отож-бо, якби одного з вечорів, які ми проводили у рівбельському ресторані, хтось прийшов мене вбити, я, бачачи лише в