Читати книгу - "Пастка"

Біжар кривив носом, побоюючись, що йому забивають баки. А втім, обличчя дівчинки й справді набуло якогось дивного вигляду: воно видовжилось і стало серйозним, як у дорослої людини. Подих смерті, що війнув кімнатою, протверезив його. Він оглянувся довкола себе, немов прокинувшись після довгого сну, і побачив чисто прибрану кімнату, двох доглянутих дітей, що саме бавилися й сміялися, а тоді звалився на стілець і забелькотів:

— Наша маленька матуся, наша маленька матуся...

На більше він не спромігся, але навіть ці слова були найніжнішими з усіх, що Лалі колись чула від нього. Вона почала втішати батька. Найбільше Лалі журилася тим, що мусила йти на той світ, не довівши до пуття своїх діток. Він подбає про них, правда ж? Напівживим голосом вона докладно розповідала йому, як їх доглядати, як чепурити. Він же, отупілий, знову пойнятий алкогольними випарами, тільки крутив головою і дивився банькатими очима, як вона помирає. У нього вся душа переверталася, але він не міг здобутися бодай на слово, а плакати йому не давала надто задубіла шкура.

— Ага, ще таке, — знову заговорила Далі після мовчанки. — Ми винні чотири франки сім су пекареві; треба буде заплатити... У пані Ґодрон наша праска — забереш її... Сьогодні ввечері я не змогла зварити супу, але лишилося трохи хліба; ще можеш розігріти картоплю...

До останнього подиху це бідолашне кошеня зоставалося матір’ю для всієї сім’ї. Ніхто її тепер, звісно, не замінить! Вона вмирала через те, що у своєму дитячому віці мала душу справжньої матері, але надто ніжні й надто вутлі груди, щоб витримати важкий тягар материнства. І якщо цей звірюка-батько втрачав такий скарб, то тільки з власної вини. Убивши матір копняками, хто ж, як не він, доконав тепер і доньку?! Двоє його добрих янголів лежатимуть тепер у могилі, а йому нічого іншого не лишиться, як тільки здохнути, мов тій собаці, десь під парканом.

Жервеза тим часом ледве стримувалася, щоб не розридатися. Вона простягала руки, прагнула якось втішити дитину. Край ковдри зсунувся додолу, тож Жервеза вирішила переслати постіль. І тоді вона побачила бідолашне тільце вмирущої. Боже милостивий! Ой, леле-леле! Тут і камінь заплакав би. Далі лежала зовсім гола: тільки подерта кофтина прикривала їй плечі замість сорочки. Так, вона була гола-голісінька, — і нагота ця була кривава й болісна, як у мучеників. Плоті на ній зовсім не лишилося — самі кістки випиналися з-під шкіри. По боках аж до стегон тягнулися фіолетові смуги — ще свіжі сліди від батога. Ліву руку оперізувала лілова пляма: цю ніжну ручку завгрубшки з сірник немов стискали щелепами лещат. На правій нозі було видно незагоєну рвану рану від якогось підступного штурхана, що, мабуть, відкривалася щоранку, коли вона бігала, пораючись у хаті. З голови до п’ят — суцільний синець! О, це дітовбивство, ці важкі чоловічі лапи, що душать цю гарненьку шийку, ця жахлива мерзенність, коли така слабина гибіє під таким важким хрестом! У церквах люди поклоняються батоженим святим, але їхня нагота не така чиста. Жервеза знову стала навколішки, уже й забувши, що збиралася перестилати постіль, приголомшена виглядом цієї крихітної страдниці, прикутої до ліжка, і тремкими губами добирала слова молитви.

— Пані Купо, — прошепотіла дівчинка, — прошу вас...

Тоненькими рученятами це доброчесне дитя намагалося накинути на себе ковдру, бо соромилося батька. А одурілий Біжар, не зводячи очей із замордованого ним тільця, продовжував повільно мотати головою, немов стривожена тварина.

Укривши Далі, Жервеза відчула, що більше не може там лишатися. Бідолашка геть ослабла й більше не говорила; на її обличчі жили тільки очі — чорні очі із серйозним поглядом маленької дівчинки, покірної та мрійливої, яким вона стежила за своїми двома дітками, що продовжували вирізати картинки. Кімнату сповнювали сутінки, п’яний Біжар куняв, навряд чи й усвідомлюючи своєю отупілою від хмелю головою весь жах того, що відбувалося. Ні, ні, життя аж надто мерзотне! О, яке паскудство! Яке паскудство! І Жервеза вийшла, спустилася сходами, нічого не тямлячи, стративши розум, настільки сповнена огиди, що залюбки кинулася б під колеса омнібуса, щоб заразом з усім покінчити.

Не спиняючись ні на мить і все нарікаючи на трикляту долю, вона бігла, аж поки опинилася перед воротами майстерні, де нібито працював Купо. Ноги самі привели її туди, і шлунок знову завів свою пісню, плач про голод з дев’яноста куплетів, які вона знала напам’ять. Якби їй вдалося перехопити Купо, коли він виходитиме, вона відбере у нього гроші й купить харчів. Треба лиш почекати — щонайбільше годинку, — а це вже якось можна стерпіти, хоч вона ще відучора не мала в роті навіть макової зернини.

Майстерня стояла на розі вулиць Шарбоньєр і Шартр — поганючому перехресті, де вітер гуляв на всі чотири боки. Хай йому грець! Не та це погода, щоб тинятися вулицями. Якби ж то вона мала шубу! Небо й далі було бридотно-свинцевого кольору, а сніг, що скупчився в хмарах, покривав квартал крижаним саваном. Не падало ані сніжинки, але стояла глибока тиша, що лаштувала Парижу повну переміну — нову бальну сукню, пишну й білу. Жервеза підвела голову, благаючи милостивого Бога не поспішати опускати на місто сніговий покров. Вона тупцяла на місці, дивилася на бакалійну крамницю навпроти, а потім відверталася, бо надто збуджувати апетит заздалегідь було нерозумно. На перехресті не відбувалося нічого цікавого. Нечисленні перехожі, закутані в шарфи, швиденько пробігали, адже ніхто, звісно, не тиняється без діла, коли від холоду стискаються сідниці. Тим часом Жервеза помітила з пів десятка жінок, що так само стояли на варті під воротами бляхарні; теж бідолахи, звісно ж, — дружини, що чекали на зарібок, щоб не дати йому розійтися по винарнях. Була там одна довготелеса і сухоребра, як шкапа, жінка з обличчям жандарма; вона притиснулася до стіни, готова плигнути на спину своєму чоловікові, хай лиш той з’явиться. Інша, маленька, чорнява, з виду скромна й тендітна, походжала на другому боці вулиці. Ще одна, товста й незграбна, привела із собою двох малюків, що плакали й тремтіли, ухопившись за її руки. І всі вони — Жервеза та інші співучасниці змови — ходили туди-сюди, скоса поглядаючи одна на одну, не промовивши жодного слова. Ох і приємне місце для зустрічі, нема чого й казати! Їм ні до чого було знайомитися, щоб дізнатися, хто вони такі й де мешкають. Усі вони жили в одному будинку, на