Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Тиждень минає сумбурно. Ми звикаємо до нового ритму життя. Багато справ насущних, і багато планів на узгодження. Кулак швидко приймає рішення. Мені важко за ним встигати, але, відверто кажучи, мене його рішучість вчить новому.

Що більше я його пізнаю, то зрозуміліше стає, як він виліз на саму вершину. У нього неймовірна адаптивність. Він скаженіє і злиться від кожної дріб'язкової зміни чи перешкоди, а потім раз — і вже вник, перетравив і адаптувався. Де потрібно прогинає під себе, а де не гнеться — сам прилаштовується.

Вечорами, ночами і вранці борюся з бульдозером. Не дуже спритний боєць із мене.

Сама іноді вечора не можу дочекатися.

І як тільки я жила без Вані та Васі весь цей час?

Кулак вразив мене до глибини душі. Іноді здається, він краще за мене знає, як козеняткові допомагати розвиватися. Вони іноді ніби своєю мовою спілкуються. Правий він був, коли сказав про одну кров. Ваня грубість Кулакова зовсім по-іншому сприймає. І коли новоспечений татусь ласку проявляє, то козенятко вбирає її без звичного опору.

Пристрасті наші постільні з Васею досі страх у мене викликають. Кулак постійно демонстративно на гальма натискає, але я-то його знаю. Набрався терпіння і присипляє мою пильність. Все одно пре як танк до своєї мети.

Кілька разів чекає моєї тотальної знесиленості і знову пестить мене пальцями, вигинаючи їх усередині. Очима мене жере і жере.

Я знаходжу способи викрутитися.

Але це він поки що дозволяє мені викручуватися.

Ніколи більше не дозволяю йому всі ці швидкості й ритми набирати. Ледь від щастя не лопаюся, коли мої застрибування на нього безвідмовно діють як відволікання. Вася не здатен відмовити мені ні в чому. Коли я обсипаю його обличчя поцілунками, утримуючи в долонях, він завжди ніжно чіпляється за моє зап'ястя. І дивиться на мене невідривно.

Напруга наростає.

В останній вечір він не стримується один раз і рве простирадло, яким я просто закутатися хотіла, щоб встати і соку собі ще налити.

Проривається з нього. Він відчуває, що я... все одно дещо затиснута. А будеш тут незатиснутою! Блін, не хочу згадувати, все до біса полетить.

Басить мені похмуро, що сам виноградний сік притягне. І дивиться так зверху... В очах погроза — мовляв, якщо прикриюся зараз, то він за себе не відповідає.

Гаразд, буду лежати голою.

І чекати.

Як степфордська дружина.

Мене навіть це забавляло в той день: лежачи на одному боку, я по стегну себе бадьоро поплескувала. Кулак дуже уважно мене оглядів, коли повернувся.

А ось сьогодні все шкереберть летить.

Потрапляємо з таксистом в аварію. Я, дякувати богу, ззаду сиділа, бо подарунки для старих сортувала. Якби зранку знала, що доведеться перевозити все на три нові адреси, попросила б у Васі машину з водієм.

Таксист ні в чому не винен.

Його добре приклало, насилу відповідає мені. Погано орієнтується в тому, що відбувається.

Зупиняю кількох активних перехожих, щоб вони не витягали його до приїзду швидкої.

Мені щастить, що винуватець аварії починає наїжджати на мене, коли поруч люди товпляться. Я навіть не встигаю йому відповідати. Він ще проривається до таксиста, і я роблю спроби зупинити ідіота.

Дружина цього водія обскакує з усіх боків, бажаючи його втихомирити. Але ідіот розлютився на мене чомусь. З опущеним серцем усе переживаю. На мене часто чоловіки бурхливо реагують. Немов відчувають особливу беззахисність у мені. Недарма, псих, як Матвій, мене вибрав. Давно це зрозуміла і звикла, але сьогодні не по собі від агресії.

Їду на швидкій разом із постраждалим водієм.

Коли з'ясовується, що серйозних ушкоджень немає, набираю Васю і губу закушую нервово.

— Привіт, маленька, — шум на фоні зовсім не заважає низькому голосу звучати чітко.

— Привіт, — усміхаюся. — Допоможи мені, будь ласка. Є в тебе водій із машиною, просто терміново? Дуже треба.

— Не питання. Куди і наскільки терміново.

— У лікарню обласну мене забрати зараз. А потім неподалік пакети захопити з машини таксиста. І відвезти мене в інший кінець міста. Тільки нехай до травматології під'їжджає, це...

— Ти що там робиш, у травмопункті? — перебиває він і шум із його боку затихає. — А нумо по деталях.

Закочую очі. Щоправда, тільки на свою недалекоглядність можу нарікати і довгий язик.

— Таксистові погано стало, я його сюди супроводжувала. А пакети в машині залишилися. Васю, терміново треба, будь ласка. Інакше я таксі зараз викликаю.

Ну так, я — брехуха. Але вимушена брехуха!

— Так, гаразд, я сам під'їду.

— Ні, не під'їдеш, — шиплю я. — На бога, навіщо? І ти що поруч? Мені дуже треба швидко, прошу ж тебе.

— Гаразд, — глухо відповідає. — Відправлю, кого ближче, і контакт скину тобі. І вечерю я замовив уже. Тож додому поспішай, Алісо.

— Дякую! — радісно відгукуюся.

Тільки обіцяний водій приїжджає не так скоро, як необхідно. Я вже вся виснажилася на лавці у дворі лікарні. Звісно, не буду дзвонити, підганяти. Мені взагалі послугу роблять.

Потім у машині мене атмосфера напружує. Хлопець на мене весь час поглядає. У нього на обличчі шрами від висипу, але взагалі симпатичний. Тільки мені зовсім не подобається настрій.

Він від розпитувань порожніх мало не до загравань переходить. Шок у мене затягується, бо... це як узагалі? Невже не знає, що дівчину Кулака везе. Чи взагалі новини ніколи не читає? Увесь телеграм нещодавно забився звістками про наше майбутнє весілля. Хтось зі святкового агентства злив. Там скрізь моє фото миготіло.

Коли вишукуємо, куди машину таксиста відтягнули, він змовницьки підморгує. Бо неправильно інтерпретував мою напругу.

— Не парся, я раніше завжди дівчаток Кулаку доставляв. Не бійся. Я тебе потім, до речі, підібрати можу. Гроші в мене є. З таким розмірчиком, як у тебе, це подвійний тариф?

Мабуть, уявляє, що посмішка в нього добродушна.