Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

Я насупився.

— Мило, але тупо, — пояснила вона. — Я не пробачу тобі, якщо ти пожертвуєш своєю свободою й роками життя заради мене.

— Якщо ти не помітила, я піклуюся про тебе.

— Як і я про тебе. Що, як я зараз піду заміж, аби ти залишився з Лізою?

— Ні.

— І крапка — вгадала? А тепер уяви, як я почуваюся.

— У нинішній ситуації твій шлюб і мій — це геть різні речі.

— Бо Аня, якшо шо, не візьме тебе силою?

Вона сказала це так легковажно, а моє тіло налилося свинцем. Я скосив погляд на Захара: його щелепою теж гуляли жовна.

— Загалом так, це одна з вагомих причин, — процідив я.

Злата всміхнулася:

— Тоді розтисни сіднички: тут радше я його, ніж він мене.

— Це не смішно.

— Йой, нє! — хихикнула Злата. — Дмитро дуже навіть мені до смаку.

— Він старший від мене, — голос Захара був не з лагідних.

— А я люблю чоловіків у віці, — грайливо повела бровами Злата.

— Ні, — відрізали ми з Захаром одночасно.

— Хлопці, без образ, але ж ви нічогісінько не знаєте про мої сексуальні вподобання, — продовжувала пустувати Злата. — О, і так, я сама вирішуватиму, з ким мені бути й чи бути мені з кимось взагалі. Це називається право вибору. У тебе воно теж є, коли ти вже забув. Безглуздо його ось так просто відкидати.

— Тут нема чого обирати. — Я потер чоло рукою.

— Є, і ти обираєш не те.

— Я обираю тебе.

— А повинен — себе.

— Я хочу захистити тебе! — Я різко смикнув п’ятірню від лиця.

— А тобі не спадало на думку, що я сама можу себе захистити? — засичала Злата.

— Батько знає, куди бити, Злато, — пристав на мій бік Захар. — Нам варто сісти й зважити все. Подумати, що він може використати проти тебе.

— Логічно. Що ж, нумо, подивімося, куди поцілить татко…

Злата почала розігрувати виставу.

— Та-а-ак. Не заплатить за навчання? — припустила вона й махнула долонею: — Зайвий привід кинути. Позбавить уваги й прихильности?

Приснула:

— Ніби хтось із нас колись їх мав. Чи ні, о, знаю! Якщо я відмовлюся від шлюбу, татко опеньгає тебе! — вона вказала пальцем на мене. — Чи тебе? — на Захара. — Чи Павла?! — «налякано» прикрила рота долонькою, а тоді «досадливо» цикнула: — Певно, ні. Бо ж він уже це зробив. Чи радше намагається довести почате до кінця.

Ми з Захаром обмінялися швидкими поглядами. Його брови були зосереджено зведені, як і мої.

— Хіба ви не бачите? У батька скінчилися важелі. Усьо, баста. І якщо ми з тобою, — вказала на себе й мене Злата, — зараз упремося рогами, він залишиться ні з чим.

— Він іще може заблокувати твою карту, — зауважив я.

— А три брати мені нашо?

— Ха.

А дійсно…

— Підтримаєте мене кіко місяців, а потім ми з мамою розкрутимо бізнес і…

— Ви з мамою? — уточнив Захар.

— Розкрутите бізнес? — перепитав я.

— Вона хоче повернутися в дизайн, а я планую зайнятися декоруванням меблів на замовлення. Це можна поєднати.

— Робота з рідними… — із сумнівом протягнув я.

— Тим паче з батьками… — підтакнув Захар.

Злата пирхнула.

— Дайте мені волю наламати власних дров, окей?

Ще одні перезиркування з Захаром, і…

— Окей, — зголосилися ми одночасно.

— Або наламати можете ви, а я з них стілець зроблю… чи тумбочку…. під мешти. — Злата дивилася в нікуди й махала перед собою руками так, наче вже ті предмети мацала.

Я скористався її мрійливим шепотінням, щоб вкласти в голові останні події.

Ліза питала, чи важить батькове слово. Чесна відповідь — так, але з поправками на лазівки, які він завше лишає собі в домовленостях.

Хай там як, це ввижалося мені єдиним, на що можна розраховувати. Але що, як я помилявся? І що, як змінних у рівнянні буде більше?

Потрібен час, щоб прорахувати всі можливі варіанти, але з найочевидніших способів тиску в батька на Злату дійсно нічого немає.

А отже я можу бути з Лізою. Я можу поїхати до неї. Хоч зараз. Ми можемо бути разом. Ми можемо спробувати ще раз. Якщо Ліза вирішить, що хоче спробувати. Якщо…

— А що, як тоді я все зіпсую? — промурмотів я собі під ніс.

На мить повисла тиша. Я підвів голову й зустрів Захарів погляд.

— Того літа ти казав не налажати. Я налажав. Що, як я зроблю це знову?

У Захарових рисах було так багато від батька. Більше, ніж мені хотілося б. Але в батькових рисах не було того, що було в Захара — співчуття, бажання зрозуміти, підтримати. Бути поруч.