Читати книгу - "Гіперіон, Ден Сіммонс"

Я вагітна. Гадаю, Джонні про це знав. Але не впевнена.

Я вагітна аж двічі. Перший раз — дитиною Джонні. А вдруге — пам’яттю петлі Шрена. Не знаю, чи вони якось пов’язані між собою. До народження дитини ще багато місяців, а до зустрічі із Ктирем — лише кілька днів.

Але я згадую ті хвилини, які збігли між миттю, коли в мене забрали понівечене тіло Джонні, щоби показати його натовпу, та моментом, коли мене відвели в лазарет. У темряві навколо стояли сотні священиків, причетників, екзорцистів, служок та вірян… і всі вони як один у червоному присмерку під статуєю Ктиря, що без угаву крутилася, зачали речитатив. І їхні голоси відлунювали під готичними склепіннями. І наспівували вони про щось на кшталт:

БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ,

БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ,

МАТИ НАШОГО СПАСІННЯ,

БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ,

ОРУДО НАШОЇ СПОКУТИ,

БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ,

НЕВІСТО НАШОГО СВІТУ,

БЛАГОСЛОВЕННА БУДЬ.

Я була вся в ранах, у мене був шок. Тоді я нічогісінько не второпала. Не розумію цього я і зараз.

Але я знаю, що коли настане час і прийде Ктир, ми з Джонні зустрінемо його разом.

Давно опустилася ніч. Гондола канатки піднімалася між зорями й льодом. Усе товариство сиділо тихо, так що чути було, як порипує кабель.

Трохи згодом Лінар Гойт заявив Брон Ламії:

— То в тебе теж хрестоформа.

Ламія поглянула на священика.

До жінки нахилився полковник Кассад:

— Гадаєте, Гет Мастін і був тим храмовником, із яким спілкувався Джонні?

— Можливо. Я так і не дізналася цього.

— Це ви вбили Мастіна? — навіть не змигнувши, спитав військовик.

— Ні.

Мартін Силен потягнувся і позіхнув.

— У нас іще кілька годин до світанку, — промовив він.. — У когось є в планах поспати?

Кивнуло декілька голів.

— Я залишуся на чатах, — сказав Федман Кассад.

— Я вам складу компанію, — відгукнувся Консул.

— А я вам підігрію каву, — заявила Брон Ламія.

Поки решта спала, а немовля Рахіль тихо кувікала вві сні, інші троє сиділи біля вікон та дивилися на холодні і далекі зірки, що яріли у високогірній ночі.

6

Твердиня Хроноса пнулася вгору на крайніх східних визубнях хребта Вуздечка: похмура барокова кучугура вигрітого каміння з трьома сотнями кімнат і залів, плетиво темних коридорів, що ведуть углиб до салонів; вежі, башточки та балкони, які виходять на голі північні узвишшя; вентиляційні шахти, що півкілометра піднімаються назустріч світлу і, за чутками, спадають аж до планетарного лабіринту; парапети, обвітрені холодними шквалами, що зриваються з іще вищих піків; сходи (всередині й назовні), викарбувані в нікуди у гірській породі; стометрові вікна-вітражі, куди ловиться перше проміння денного світила в день сонцестояння, або ж світила нічного — в ніч проти маківки зими; вікна без шибок, завбільшки з кулак, які за великим рахунком нікуди й не виходять; нескінченні барельєфи, гротескні скульптури в прихованих нішах, понад тисяча химер, що витріщаються з карнизів та перил, трансепту й склепу, визирають поміж дерев’яних кроков у великих залах, де їх спеціально розставили так, щоб вони заглядали в кривавого відтінку шибки північної стіни, а їхні розкрилені та горбаті тіні відміряли час, ніби стрілки сонячного годинника, що їх удень відкидало природне освітлення, а поночі — газові факели-пальники. І повсюди в Твердині Хроноса — знаки тривалої присутності Церкви Ктиря: вівтарі спокути в червоних оксамитах, підвішені або розташовані окремо статуї Аватари з поліхромної сталі клинками та кривавими самоцвітами замість очей, ще більше її скульптур, вирізьблених із каменю на вузьких сходах та в темних приміщеннях, так щоби поночі ніхто й ніколи не міг звільнитися від страху доторкнутися до пальців, що стирчать зі стіни, гострих вигинів холодної зброї, що спускається по стіні, чотирьох рук, ладних вас пригорнути в останніх обіймах. І ніби з останнім штрихом декору антураж довершувався кривавою філігранню в колись людних кімнатах і залах, червоними арабесками в знайомих візерунках на тунельних стінах і стелі, зашкарублими від іржаво-рудої субстанції простирадлами і центральною їдальнею, повною смороду від напівзогнилих харчів, які покинули кілька тижнів тому; підлогу та стіл, стільці та стіни прикрашала кров, повсюди німими купами був розкиданий заюшений багряним одяг і драні мантії. А ще навколо дзижчали мухи.

— Блядь, ну що за веселуха, га? — лунким голосом заявив Мартін Силен.

Отець Гойт наважився ще на кілька кроків углиб великої зали. Пообіднє світло із люків на західній стіні падало в приміщення курними стовпами.

— Неймовірно, — прошепотів він. — Собор святого Петра у Новому Ватикані не годен зрівнятися із цим.

Поет розреготався. В рясному промінні чітко вимальовувалися контури його вилиць і чоло сатира.

— Його побудували для живого божества, — пояснив він.

Федман Кассад опустив на підлогу дорожну сумку і прокашлявся:

— Це місце однозначно старіше Церкви Ктиря.

— Однозначно, — підтакнув Консул. — Але останні два століття його займає саме вона.

— Зараз її, здається, ніхто вже не займає, — проказала Брон Ламія. У лівій руці вона тримала батьківський пістолет.

Перші двадцять хвилин всередині Твердині усі кричали, але щомиті слабше відлуння їхніх голосів, паузи та дзижчання мух у їдальні вже незабаром змусили всіх мовчати.

— Це трикляте місце збудували андроїди і клони-кріпаки Сумного Короля Біллі, — промовив поет. — Вісім місцевих років тяжкої праці до прибуття спін-зорельотів. Планувалося, що воно стане найкращою туристичною принадою і курортом в усій Мережі, стартовим майданчиком екскурсій до Гробниць часу та Міста поетів. Але мене не відпускає підозра, що навіть ці бідолахи, чмошні андроїди-каторжани знали місцеву версію легенди про Ктиря.

Сол Вайнтрауб стояв біля східного вікна, піднявши немовля таким чином, щоби м’яке світло гріло їй щоки та стиснутий кулачок.

— Тепер усе це не має ані найменшого значення. Давайте пошукаємо закуток, де можна переночувати і поїсти без страшної м’ясорубки перед очима.

— А хіба ми не ввечері вирушаємо? — уточнила Брон Ламія.

— До Гробниць? — уперше за весь час подорожі абсолютно щиро здивувався Мартін Силен. — Ти хочеш іти на зустріч до Ктиря поночі?

Ламія здвигнула плечима.

— Яка різниця?

Консул стояв біля вітражних дверей, що вели на кам’яний балкон, із заплющеними очима. Фізично його тіло й досі погойдувало після подорожі канаткою. Ніч та день їзди над вершинами злилися в один суцільний спогад. І тепер він майже губився від утоми практично трьох безсонних ночей і все відчутнішого напруження. Поки не заснув, він розплющив очі і проказав:

— Ми всі зморені. Ми тут переночуємо, а вранці спустимося в долину.

Отець Гойт вийшов на вузький