Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

І тут Смок знову помітив дим, що ліниво здіймався в теплому сонячному промінні з-понад виступу скелі. Наближаючись до повороту, він почув постукування металу об метал і в такт йому веселий свист. А потім побачив і чоловіка, що сидів, затиснувши між коліньми черевик підошвою догори, і забивав у неї шипи.

— Добридень, — привітав його незнайомець, і Смок з першого ж погляду перейнявся приязню до нього. — А ви вчасно з'явилися! Перекусите зі мною? Кава вже скипіла, а до кави є коржі й в'ялене м'ясо.

— Можна й перекусити, — сказав Смок, сідаючи, — останнім часом мені сутужно велося з їжею, хоч у мене й припасено харчів у хатині над озером.

— На тім березі? А я саме туди й прямую.

— Ти ба! Озеро Несподіванок стає людним місцем, — поскаржився Смок, наливаючи собі в кухлик кави.

— Несподіванок? Ви мабуть, жартуєте?

Смок засміявся.

— Воно для кожного — сюрприз. Бачите оті високі скелі на північному заході? Звідти я вперше й угледів його. Раптом дивлюся, а під ногами в мене — озеро. Я на той час уже й зневірився був, що знайду його.

— Оце ж і зі мною так само, — кивнув головою співрозмовник. — Я вже повертався назад, ще вчора ввечері сподівався вийти на берег Стюарту, а вийшов до цього озера. Але якщо це — озеро Несподіванок, то де Стюарт? І де я блукав увесь цей час? І як ви опинилися тут? І взагалі як вас звати?

— Беллю. Кіт Беллю.

— О, та я про вас чув! — Очі й усе обличчя незнайомцеві освітив усміх, і він простягнув Смокові руку. — Я про вас чи не геть усе знаю!

— Видно, читали у газетах судову хроніку, — відбувся жартом Смок.

Чоловік засміявся й похитав головою.

— Ні. Просто я знаю, що де робиться на Клондайку. Я б доконче упізнав вас, якби ви були поголені. Я ж сидів у «Оленячому Розі», коли ви грали там у рулетку, і бачив, як ви наставили носа всім банківникам. Мене звуть Кар-сон — Енді Карсон, і їй-богу, я дуже радий, що познайомився з вами.

Карсон був коротенький на зріст, жилавий, міцний чоловічок із жвавими чорними очима; від нього так і віяло приязністю.

— То, кажете, це озеро Несподіванок? — усе ще не її му чи віри, перепитав він.

— Атож.

— І дно його вибруковане золотом?

— А певно. Можу показати вам кілька камінців з тієї бруківки. — Сягнувши рукою в кишеню, Смок видобув з півдесятка самородків. — Бачите? Пірнайте на дно — можете й очі зав'язати — і набирайте собі в обидві кишені. Тільки потім треба пробігти з півмилі, щоб зігрітися.

— Ех, щоб мене мухи з'їли, ви таки випередили мене! — незлобиво вилаявся Карсон. Але видно було, що він прикро розчарований. — А я ж сподівався сам усе загарбати. Ну, та я хоч навчився по горах тут лазити, і то користь.

— Користь! — вигукнув Смок. — Коли нам пощастить дістатися до дна, Рокфеллер проти нас жебраком буде!

— Але ж воно все ваше, — відмовив Карсон.

— Моє? Та я ж вам кажу, такого багатющого покладу ніхто й ніколи ще не знаходив. Його вистачить і на вас, і на мене, і на мого компаньйона, і на всіх наших друзів. Пів-акра цього дна багатше за Бонанзу й Ельдорадо вкупі. Заморока лише в тому, як його осушити. Це коштуватиме мільйони. А ще я боюся, коли ми потім не подбаємо про якесь обмеження видобутку, золото просто знеціниться!

— Цебто ви хочете сказати… — Карсон не договорив, бо від подиву йому аж мову відібрало.

— Атож, я кажу, що ви можете пристати до нас. Щоб це озеро осушити, піде рік, а то й два, а заразом — і всі гроші, що ми тільки зможемо зібрати. Але осушити його можна — я вже навіть знаю як. Нам потрібна буде сила-силенна робочих рук, усі, хто схоче працювати за платню. Доведеться найняти ціле військо, і вже тепер потрібні люди, що на них можна б покластися. То як ви — приєднуєтеся?

— І ви ще питаєте? Та я вже почуваюся мільйонером, і коли б змога, то я б уже навіть і на той льодовик не ліз! Прикро було б саме тепер скрутити собі в'язи. Шкода, що в мене шипів більше немає. Я оце останнього забивав, коли ви з'явилися. А у вас як? Покажіть-но.

Смок підняв ногу.

— Геть-чисто постиралися! — сказав Карсон. — Підошва гладенька, як дзеркальце! Зразу видно, що ви всю Аляску обійшли. Заждіть-но хвильку, я переставлю вам кілька своїх шипів.

Та Смок про це й слухати не схотів.

— Зайва річ, — сказав він. — У мене там, нагорі, край льодовика, припасено футів сорок мотузки. Це я з компаньйоном лишив, коли перебрався через льодовик. А з мотузкою ми через ту кригу враз перехопимося.

II

Вони аж захекались, видираючись на слизьку крутизну. Яскраве сонце сліпило їм очі на кризі, їх заливало потом. Подекуди поверхню льодовика порізали незліченні шпари й розколини, і в таких місцях за цілу годину виснажливого напруження вони долали якусь сотню ярдів. О другій пополудні вони дісталися до невеличкого озерця в кризі, і Смок заявив, що треба перепочити.

— Покуштуймо-но тієї вашої в'яленини, — сказав він. — Кілька днів я пробув на голодній пайці, то тепер уже ноги не несуть. Та й найважча крутизна вже позаду. Ще триста ярдів, а далі — скелі, і там буде легше, залишаться тільки дві-три небезпечні розпадини, і ще одна перед останнім крутим виступом — та таки справді поганюча. Через неї лежить крижана кладка, досить благенька, але ми з Куцим якось перебралися нею.

Перекусюючи, вони спізналися ближче, і Енді Карсон розповів Смокові історію свого життя.

— Вірте не вірте, я знав, що знайду озеро Несподіванок, — казав він, напхавши повен рот. — Мусив знайти. Я ж проґавив і Французький пагорб, і Великий Скукум, і Монте-Крісто, отож з цим озером мало бути або пан, або пропав. І ось я таки тут. Моя жінка певна була, що мені пощастить. Я взагалі журитися не звик, але до неї мені далеко. Іншої такої жінки в світі не знайти — весела, завзята, моторна, роботяща, нікому спуску не дасть, ну, просто як для мене створена. Ось, подивіться.

Він клацнув покришкою годинника і показав вправлену в неї фотокартку білявої жінки, а обабіч неї — усміхнені дитячі личка.

— Хлопці? — спитав