Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хлопчик і дівчинка, — гордо відповів Карсон. — Він на півтора року старший. — Карсон зітхнув. — Могли б бути й старші, але нам довелося чекати. Жінка, розумієте, хворіла. Легені. Але здавалися вона не хотіла. А що ми знали про такі речі? Коли ми одружилися, я працював клерком на залізниці в Чікаго. А в неї в рідні всі були сухотні. Лікарі тоді ще мало тямили на цій хворобі. Казали, що то спадкове. У жінки жодного здорового родича не було. Нони заражали одне одного й навіть гадки не мали про це. Думали, що сухотниками й народилися, що так їм на роду написано. Перші два роки ми з нею жили в її батьків. Я не боявся. У мене ж бо в сім'ї туберкульозу не було! А потім і я захворів. І тоді почав думати. Виходить, сухоти заразні, і я заразився, бо дихав одним повітрям з ними.
Ми з жінкою все це обговорили. Потім я плюнув на їхнього лікаря і звернувся до найкращого фахівця. Він підтвердив мою думку й порадив перебратися до Арізони. Ми так і зробили — без грошей, без нічого. Я пішов вівці пасти, а жінку залишив у місті. Але то було місто сухотних, самі тільки хворі й жили.
Ну, я, звісно, одразу почав оклигувати, бо й робота, й сон на свіжому повітрі. Жінки місяцями не бачив, а коли навідувався до неї, то помічав, що їй усе гірше. Ніщо не допомагало. Та потім ми стали розумніші. Я забрав її з міста, пішли разом вівці пасти. Чотири роки, зиму й літо, в холод і спеку, в дощ, у сніг, у мороз ми ані разу не ночували під дахом, і все кочували з місця на місце. Побачили б ви, як ми змінилися, засмагли — аж чорні, худі, як індіяни, а тугі, як сириця. Нарешті ми вирішили, що вже зовсім здорові й подалися в Сан-Франціско. Але поспішили. На другій місяць обоє стали кров'ю плювати. Ми, не гаючи часу, назад, до Арізони й овець. Ще два роки там прожили. І це нас урятувало. Видужали таки зовсім. А її рідня вся на той світ пішла. Не послухали нас.
Тоді ми зрозуміли, що міське життя — не для нас. Обійшли все узбережжя Тихого океану, і найбільше до душі нам припав південний Орегон. Там ми й оселилися — в долині річки Пустунки, в яблуневім краю. Там на яблуках можна розбагатіти, тільки ніхто про це не здогадується. Я купив собі ділянку — на виплат, звичайно, по сорок доларів за акр. Але через десять років нам за кожен акр даватимуть по п'ять сотень.
Спершу жили у великій скруті. Таке діло, самі розумієте, потребує сили грошей, а в нас ані цента за душею. А треба і хату збудувати, і стайню, і коней купити, і плуги, й усе таке інше. Жінка два роки в школі вчителювала. Потім діти пішли. Та все ж ми свого домоглися.
Побачили б ви, який сад там вибуяв — сотня акрів під яблунями, вже майже повнолітки. Але ми все більше залазили в борги і внески за ділянку теж прострочили. Тим-то я й опинився на Алясці. Жінка теж поїхала б, якби не діти й сад. Вона клопочеться там, а я тут — майбутній мільйонер, хай йому грець!
Щасливо всміхаючись, він подивився на озеро, що зеленіло за краєм іскристого від сонця льодовика, потім ще раз глянув на фотокартку й стиха проказав:
— Так, другої такої жінки в світі немає. На все кмітуща. Худа була, самі снасті й тільки вогник усередині, але сказала, що не помре — і не померла, пішла вівці пасти. Вона й тепер худенька. Гладкою ніколи не буде. Та хоч і худенька, а гарна — очей не одведеш! І коли я повернуся додому й наші яблуні почнуть родити, а дітлахи підуть до школи, ми з нею поїдемо в Париж. Я-то міг би без цього Парижа обійтися, але вона просто марить ним.
— Що ж, тут золота вистачить і на Париж, — запевнив його Смок. — Треба тільки прибрати його до рук.
Карсон кивнув, поблискуючи очима.
— Знаєте, на всьому тихоокеанському узбережжі немає саду, кращого за наш. І клімат добрий. Той, хто хворів на легені, завжди під мечем ходить, але там нас ніякі сухоти вже не візьмуть, я певен. Отож як ви колись надумаєте обзавестися господарством, то перше завітайте до нашої долини. А яка в нас рибка ловиться! От скажіть, чи бачили ви де, щоб лосося в тридцять п'ять фунтів брали на тонесеньку вудочку? Ото розкіш, хлопче, справжня розкіш!
III
— Я легший від вас на сорок фунтів, — сказав Карсон. — Я піду перший.
Вони стояли перед розпадиною. Дуже велика, завширшки в добрих сто футів, вона утворилася, видно, дуже давно, бо час вигладив і заокруглив її колись гострі краї. У цьому місці на другий бік розпадини перекинувся природний місток із злежалого снігу, що де-не-де зовсім закрижанів. Навіть споду цієї кладки їм не було видно, а дна розпадини — й поготів. Місток танув і кришився, і здавалося, що ось-ось він завалиться. Знати було, що недавно від нього відпадали великі шматки, і на очах у Смока й Карсона снігова брила вагою з півтонни зірвалася й полетіла вниз.
— Кепсько виглядає цей міст, — похмуро похитав головою Карсон. — Зовсім кепсько. Надто коли я став мільйонером.
— Але перебиратися все одно треба, — сказав Смок. — Ми ж не можемо з півдороги вертатися та й ночувати на голій кризі теж. А іншого шляху немає. Ми з Куцим усе тут довкіл обдивилися. Щоправда, цей місток виглядав надійніше, коли ми його переходили.
— Треба йти по одному, і я піду перший. — Карсон узявся за змотану кільцями мотузку, що її тримав Смок. — А ви — за мною. Я візьму мотузку й кайло. Дайте-но мені руку, бо тут слизько.
Він обережно й повільно спустився на кілька футів до рівня снігового містка і зупинився, щоб остаточно підготуватись до небезпечного переходу. На спині в нього був клунок. Міцно підперезавшись одним кінцем мотузки, він через голову надів її кільця собі на плечі.
— Я б радо поділився своїми мільйонами, якби хтось збудував би тут зараз добрячий міст, — сказав він і весело підморгнув — мовляв, це тільки жарт, А потім додав — А як ні, то вважаймо, що я беркий, наче кіт.
Він простягнув уперед руки, тримаючи, мов балансер, напереваги кайло і довгу жердину,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твори у дванадцяти томах. Том сьомий», після закриття браузера.