Читати книгу - "Затемнення"

— Так. Принаймні я не відчуваю своїх ушкоджень, — промовив він, знову саркастично посміхаючись.

Я закусила губу. Я ніколи не зможу це зробити. Не витримаю. Чому ніхто не спробував убити мене, коли я хотіла померти?

Крива усмішка полишила його обличчя, а очі потепліли.

Він зморщив чоло, ніби чимось заклопотаний.

— А ти як? — спитав він, і це прозвучало так, ніби він і справді хвилювався. — З тобою все гаразд?

— Я? — витріщилась я на нього. Він що, забагато ліків випив? — А що?

— Ну, я маю на увазі, що він, звісно ж, нічого злого тобі не заподіяв би, але я не був упевнений, наскільки він розлютиться. Відтоді як я очуняв, я просто божеволів від хвилювання за тебе. Я навіть не знав, дозволить він тобі прийти чи ні. Це незнання було жахливим. Як усе минулося? Він сердився на тебе? Вибач, що ти пережила той жах. Я не хотів, щоб тобі довелось пройти через усе це самій. Я гадав, що буду поряд…

У мене забрало дещицю часу, аби зрозуміти, про що саме він каже. Він швидко лепетав слова, здаючись дедалі більше зніяковілим, доки я не зрозуміла, куди він хилить. І я поквапилась переконати його:

— Ні, Джейку, ні! Зі мною все добре. Навіть занадто добре. Звичайно ж, він не був на мене розлючений. Хоч мені й хотілось цього!

Його очі розширились від здивування, він дивився на мене із жахом.

— Що?

— Він навіть не сердився на мене, і зовсім не сердився на тебе! Він був таким шляхетним, що від цього я почувалась навіть гірше. Мені було б легше, якби він накричав на мене абощо. Не те щоб я це заслужила… я заслужила навіть гірше, ніж просто лайка. Але все це його не хвилює. Він просто хоче, щоб я була щасливою.

— Він не розлютився? — недовірливо перепитав Джейкоб.

— Ні. Він був… навпаки, добрим до мене.

Джейкоб протягом хвилини дивився на мене, а потім різко насупився.

— Чорт забирай, — прогарчав він.

— Що таке, Джейку? Тобі боляче? — я марно змахнула руками й огляділась у пошуках знеболювального.

— Ні! — буркнув він відразливим тоном. — Я не можу в це повірити! Він не поставив тобі ніякого ультиматуму чи чогось такого?

— Ні, нічого схожого… Що таке з тобою?

Він нахмурився та похитав головою.

— Я ніби розраховував, що він відреагує інакше. Чорт його забирай! Він кращий, ніж я гадав.

Те, як він це промовив, нагадало мені сьогоднішній ранок, коли Едвард висловився про повну відсутність етики у Джейкоба, хоча сам Джейкоб і промовив ці слова з набагато більшою злістю. Це означало, що Джейк і досі сподівався, і досі змагався за мене. Я здригнулась, як від удару ножем.

— Він не грає в жодні ігри, Джейку, — тихо зронила я.

— Закладаюся, що грає. Він грає так само наполегливо, як і я, з тією лише відмінністю, що він знає, що робить, а я ні. Не докоряй мені, тому що він кращий маніпулятор, ніж я, адже я не маю такого досвіду, я ще не прожив достатньо, аби навчитися всяких таких штучок.

— Він мною не маніпулює!

— Маніпулює, ще й як маніпулює! Коли ти вже нарешті прокинешся і зрозумієш, що він не такий бездоганний, яким ти його вважаєш?

— Він хоча б не погрожує мені, що вб’є себе, аби примусити себе поцілувати, — огризнулась я. Не встигла я договорити, як уже страшенно пожалкувала про сказане. — Почекай. Вдай, що ти нічого не почув. Я присягаюсь, я не хотіла казати нічого схожого, не хотіла про це згадувати.

Він глибоко вдихнув і промовив спокійним голосом:

— Чому ні?

— Тому що я прийшла сюди не для того, щоб звинувачувати тебе.

— Втім, — рівно промовив він, — усі твої слова цілком справедливі.

— Джейку, мені байдуже. Я не злюся на тебе.

Він посміхнувся.

— Мені тим паче байдуже. Я знав, що ти пробачиш мене, і я дуже радий, що вчинив так. І вчиню знову. Цим учинком я досяг багато чого. Наприклад, змусив тебе зрозуміти, що ти і справді мене кохаєш. Це було того варте.

— Хіба? Невже це справді краще, ніж якби я залишалась у невіданні?

— А хіба ти не думаєш, що це краще хоча б тому, бо ти просто знатимеш, що саме відчуваєш — аби одного дня це знання неочікувано не звалилось на тебе, коли вже запізно і ти заміжня за вампіром?

Я похитала головою.

— Ні. Я не мала на увазі, що це краще для мене. Я мала на увазі, що такий стан речей був би кращим для тебе. Те, що я тепер знаю, що кохаю тебе… чи робить це твоє життя гіршим або кращим? Все одно ж нічого не змінилось. Може, для тебе було б ліпше, може, легше, якби я ніколи ні про що не дізналась?

Він відреагував на моє запитання так серйозно, як я і сподівалась: перш ніж відповісти, він ретельно поміркував.

— Так, ліпше, що ти дізналась, — нарешті вирішив він. — Якби ти не була в курсі… Я б усе життя мучився питанням, чи змінила б ти своє рішення, якби про все дізналася. Тепер я знаю: я зробив усе, що від мене залежало, — він дихав нерівно і заплющив очі.

Цього разу я не противилась, просто не могла противитись бажанню заспокоїти його. Я перетнула кімнату навскоси й уклякнула біля його голови. Сідати на ліжко я побоялась — раптом я штовхну його і Джейку буде боляче, а нахилилась і торкнулась чолом його щоки.

Джейкоб зітхнув і поклав руку на моє волосся.

— Джейку, мені так шкода.

— Я завжди знав, що хочу забагато. Ти ні в чому не винна.

— І ти також, — простогнала я. — Будь ласка.

Він відсторонився, щоб поглянути на мене.

— Що?

— Це моя провина. І мені вже так набридло, коли всі кажуть, що я тут ні до чого.

Він вишкірився. Але очі залишились серйозними.

— Хочеш, щоб я оголосив тобі догану?

— Взагалі-то… так, хочу.

Джейк піджав губи, міркуючи, наскільки серйозно я кажу. На його обличчі швидко загорілась посмішка, але миттю змінилась найпохмурішим виразом обличчя.

— Поцілувати мене у відповідь було непробачно, — він ніби випльовував ці слова. — Якщо ти знала, що збираєшся забрати свої слова назад, навіщо було так переконливо їх казати?

Я здригнулась і кивнула.

— Пробач мені.

— І що мені від твого «пробач», Белло? Про що ти взагалі думала?

— Я не думала, — прошепотіла я.

— Краще б ти наказала мені померти. Це ж те, чого ти насправді хотіла.

— Ні, Джейкобе, —