Читати книгу - "Трилогія смерті"

— А чи означає це, що Рой матиме право використати те обличчя, ту голову, яку він виліпив із глини?

Менні зблід.

— На Бога, ні! Зробимо нові пошуки. Подамо оголошення про конкурс.

— Я не думаю, що Рой повернеться, якщо не матиме змоги створити своє Чудовисько.

— Повернеться, якщо знає, що для нього краще.

«Аби його вбили десь за годину по тому, як він натисне на кнопку секундоміра?» — подумав я.

— Ні, — мовив я. — Він таки справді помер — навіки.

Тож я загнав усі цвяхи в Роєву труну, сподіваючись, що Менні повірить — і не закриє студії, аби таки знайти його. Дурна ідея. Але ж несамовиті люди завжди бувають дурні.

— Знайдіть його, — вкотре повторив Менні й відкинувся на спинку сидіння, аби остаточно заморозити повітря своїм мовчанням.

Я зачинив дверцята того морозильника. «Ролс» поплинув собі далі в пошепті своїх викидів, як ото розтає холодна посмішка.

Тремтячи, рушив я Великим Туром. Перейшов Зелене Містечко, потім Нью-Йорк, далі — до єгипетського Сфінкса, а звідтіля приблукав до римського Форуму. Самі лише мухи дзинчали на вхідних дверях котеджика моїх дідуся й бабусі. Сам лише порох курився поміж Сфінксових лап.

Я постояв перед великою брилою, яку прикотили й поставили перед гробом Христовим.

І підійшов я до скелі — сховати своє обличчя.

— Рою! — прошепотів я.

Брила затремтіла від мого дотику.

А скеля вигукнула: «Не схованка я!»

«Боже мій! Рою! — подумав я. — Нарешті ти став потрібний їм — бодай на десять секунд, перш ніж вони втопчуть тебе в глей».

А брила мовчала. Вихровий біс вивіркою шугнув через псевдо-фронтон невадського містечка й улігся ген на волі, мов спраглий котяра, бува, хитро вляжеться на ніч біля жолоба старого коня.

Тут чийсь глас долинув до мене з небес:

— Злецьке місце! Сюди ходи!

Я зиркнув на інший пагорб, за якусь сотню кроків від мене. Він затуляв міський небокрай — хвилястий моріг штучної трави, що зеленіла у всі пори року.

І там стояв чоловік із бородою, а вітер маяв його білим одіянням.

— І.Х.! — спотикаючись, кинувся я на той пагорб, хапаючи ротом повітря.

— Як тобі це подобається? — спитав І.Х., підтягуючи мене на останні кілька ярдів і всміхаючись поважною, сумною усмішкою. — Гора Проповіді! Хочеш послухати Нагірну Проповідь?

— Ніколи, І.Х.!

— І як воно так сталося, що всі ті люди дві тисячі років тому спокійно собі стояли й слухали?

— Годинників не було в них, І.Х.!

— Та ні, — він уважно подивився на небо. — Тільки сонце рухалося повільніш, і всі на світі дні належали людям, щоб вони говорили потрібні речі.

Я кивнув. А в горлянці моїй застрягло одне ім’я: Кларенс.

— Сядь, сину. — Поблизу лежав великий валун, й І.Х. сів на нього, а я пастушком присів біля його ніг. Дивлячись на мене згори вниз, майже лагідно, він признався: — Сьогодні я не пив.

— Чудово!

— Бувають отакі дні, як цей. Господи, я пробув тут більшу частину дня, тішачись хмарами, бажаючи жити вічно — через останній вечір, ті слова й через тебе.

Мабуть, він відчув, як я ковтнув гіркий клубок, бо подивився вниз і торкнувся моєї голови.

— Ой-ой! — мовив він. — Ти хочеш сказати щось таке, що змусить мене упитися знову?

— Сподіваюсь, ні, І.Х. Я про вашого друга Кларенса.

Він одсмикнув руку, немов обпікся.

Хмара закрила небо, й бризнув навдивовижу дрібний дощик — абсолютне чудо посеред залитого сонцем дня. Я й не подумав ховатися від дощу, навіть не зворухнувся, а І.Х. тільки підвів обличчя, аби дістати чимбільше прохолоди.

— Кларенс, — пробурмотів він. — Я знав його цілу вічність. Він був тут, коли ми ще мали справжніх індіанців. Кларенс був попереду, хлопчак років дев’яти-десяти, не більше, зі своїми великими чотирма очима, та білявою чуприною, та ясним обличчям, та зі своєю великою книгою малюнків чи світлин, які годилося піднести комусь на підпис. Він був тут на світанку того дня, коли я прибув, й опівночі він тут був, коли я їхав геть. Я ж був одним із Чотирьох Вершників Апокаліпсису!

— Смертю?

— Шкеребертю! — засміявся І.Х. — Смертю. Високою на кощавих моїх сідницях, на моєму кістяку-румаку.

Й І.Х., а за ним і я, задивився в небо: чи й досі ще там скаче учвал його Смерть?

Дощик ущух. І.Х. утер обличчя і повів далі:

— Кларенс… Сердешний дурень, залежний, самітний, безживний, безжонний сучий син. Ні дружини, ні коханки, ні дітей, ні друзів, ні собак, ні свиней, ні фоток із дівчатами, ні м’яза, ні м’яса. Нуль! Навіть шортів, жокейських, не носить! Цілісіньке літечко підмітає вулиці своїми довгими ногавицями! Кларенс. Боже мій…

Тут нарешті мої уста ворухнулися.

— А Кларенс озивався якось до тебе… останнім часом?

— Та вчора телефонував…

— О котрій годині?

— О четвертій тридцять. І чого б то?

«Зразу по тому, як я постукав до нього в двері!» — подумалось.

— Щось він белькотав, був сам не свій. «Усьому кінець! — сказав він. — Вони прийдуть по мене. І не повчай мене!» — верещав він. Аж кров мені похолола. Послухати його, то виходило, ніби вигнали десять тисяч статистів, сорок режисерів наклали на себе руки, дев’яносто дев’ять зірочок зґвалтовано, заплющені очі, спати пора. I прокричав мені такі останні слова: «Допоможи! Врятуй мене!» А я — хто ж я такий? Ісус на мотузку, Христос на прив’язку. Як я можу комусь допомогти, коли я — причина хвороби, а не ліки від неї? То я й сказав Кларенсові прийняти дві пігулки аспірину й перетелефонувати мені вранці. А мав би примчати до нього. От ти — примчав би, якби опинився на моєму місці?

А мені згадався Кларенс, як він лежав, немов начинка того величезного короваю, закиданий, верства на верстві, книжками, картками й світлинами, заклеєний нашаруваннями істеричного поту.

І.Х. побачив, як трясеться моя голова.

— Що, він пропав? І ти, — додав він, — наскочив на його тіло?

Я кивнув.

— І це не була природна смерть?

Я похитав головою.

— Кларенс!

То був такий крик, що струснув би звірів польових і пастухів би побудив. То був початок проповіді про пітьму.

І.Х. зірвався на рівні ноги, закинувши назад голову. Сльози бризнули йому з очей.

— …Кларенс…

І він пішов-пішов, заплющивши очі, схилом у