Читати книгу - "Вітер, Черкащенко Дарія"

- Зрозуміло, - я кивнув. - А від учнів, чому приховуєш?

- Усе через ту саму звичку. Ми не так сильно відрізняємося з тобою в цьому питанні. Про те, що я не тільки людина, а й дракон, я розповідаю тільки за гострої потреби, якщо можна без цього обійтися, то волію мовчати.

Дірас підморгнув мені, а я відповів йому посмішкою. Правильно казала мама, я дуже схожий на свого батька. Дивно, адже він мене не виховував, усі чотирнадцять років свого життя я навіть імені його не знав, а здається, нібито ми не розлучалися ні на хвилину.  

- А інші дракони є?

- У! - Дірас пожвавився. - Дивно, що ти раніше про це не питав.

- Та якось не було можливості про це поговорити.

- Згоден, хоча й сам би міг подумати про це і раніше розповісти. Загалом, про всіх драконів не знаю, але в тебе є ще бабуся з дідусем, дядько і його діти з такими ж можливостями.

- Нічого собі! - зрадів я. - Твої батьки обидва вміють перетворюватися?

Дірас кивнув і додав:

- Раніше ж із магією було простіше, ніхто особливо не ховався. Ось батько мій і почув, що в не настільки далеких лісах мешкає дракон, ось і полетів знайомитися. А потім якось склалося, що вони сподобалися одне одному. Стали парою. Потім у них народився мій брат, Кріс, а через три роки я.

- А де вони зараз?

- Кріс живе в далеких краях, на землі, де немає зими. Я в нього гостював, коли тут велося полювання на магів. У нього дружина і на той момент було троє дітей - дві дівчинки та син. Обидві дівчинки успадкували нашу здатність. Синочок тоді був ще надто малий, але думаю, у ньому теж живе дракон. А от де батьки, я не знаю. Живуть десь собі на втіху, за бажання їх можна легко відшукати, адже я їх відчуваю, як і тебе тепер.

- От би з ними з усіма познайомитися.

- Так це ж не проблема. Вирішимо свої справи тут і злітаємо. Спочатку до брата, а там, гадаю, й батьки приєднаються, відчувши, що готується важливе знайомство.

Я розплився в задоволеній усмішці. Одразу ж почав собі уявляти, як із батьком лечу в далекі краї, вивчаю нові землі, пізнаю небачених тварин і рослини. А найголовніше, знайомлюся зі своєю ріднею. З цими приємними думками та дурною посмішкою на обличчі, я потихеньку опустився, втупився носом у гриву коня і звісив руки вниз, було не дуже зручно, але мою втомлену голову це мало цікавило. Решту дороги до замку ми проїхали в мовчанні. На мене знову навалилася втома. Мірне погойдування в сідлі, ситий шлунок, заколисливий цокіт копит, шелест лісу навколо, далекий плескіт моря…

- Звалишся, - занепокоївся батько.

- Ні, - втомлено пробурмотів я. - А якщо впаду, то залишиш мене, висплюся - дійду.

- Добре, - усміхнувся батько. - Але ти вже постарайся не впасти.

Після цих слів він перехопив поводи мого коня і повів його за собою. Так ми проїхали залишок шляху. Мені вдалося не впасти та навіть трохи відпочити. Біля самих воріт, на прохання батька, я сів рівно, інакше, як запевняв він, Тара подумає, що я поранений, перелякається і здійме зайву паніку. Відновлених сил вистачило на те, щоб піднятися до спільної спальні, звільнитися від привітальних обіймів Аїна, відмахнутися від купи запитань, що посипалися від інших хлопців, та запевнити їх, що всі розмови завтра, прийняти гарячу ванну й забратися в ліжко.