Читати книгу - "Марія Антуанетта"

дипломатичні честолюбні заміри. У воєнні роки він блукав як посол по Європі: то він у Відні, то в Карлсруе, то в Раштатті, то в Італії або Швеції; він знається з іншими жінками, але вони не хвилюють і не гамують його душу, в щоденнику незмінно виринають свідчення, що цей коханець зрештою любить тільки кохану тінь. Через багато вже років, 16 жовтня, в день її смерті, він записує в щоденнику: «Для мене цей день — день шанобливого схиляння. Я ніколи не зможу забути, що я втратив, мій жаль умре тільки зі мною». Але як фатальний день у своєму житті Ферсен відзначає ще й другу дату — 20 червня. Він не може собі простити, що цього дня під час Вареннської втечі він послухався наказу Людовіка XVI й покинув Марію Антуанетту саму в небезпеці; чимдалі дужче він сприймає цей день як свою особисту непрощенну провину. Було б краще і героїчніше, нарікає він знову, якби юрба роздерла його тоді на шматки і він не жив би далі й не пережив її, не краялось би серце і не мордувалась душа. «Чому 20 червня я не загинув, боронячи її?» — щоразу постає в його щоденнику це містичне нарікання.

Але доля полюбляє аналогії випадків і таємничу гру чисел; через багато років справдилось його романтичне жадання. Саме в той день, 20 червня, Ферсен спіткав ту омріяну смерть, та ще й саме таку, якої прагнув. Навіть не пнучись до посад, Ферсен завдяки своєму імені мало-помалу став значним урядовцем у себе на батьківщині: був великим маршалом і найвпливовішим дорадником короля, чоловіком сильним і владним, проте твердим і суворим, можновладцем у розумінні вісімнадцятого сторіччя. Від того Вареннського дня він ненавидів народ — те злостиве бидло, огидну потолоч, що відібрала в нього королеву; а народ і собі всім серцем ненавидів цього аристократа. Його вороги потай поширювали чутки, ніби цей зарозумілий феодал, щоб помститися Франції, прагне сам посісти шведський трон і втягнути націю у війну. Й коли 1810 року зненацька помер наступник шведського трону, в усьому Стокгольмі незбагненним чином поширилася чутка, власне, безглузда й небезпечна плітка, ніби великий маршал Ферсен отрутою прибрав принца з дороги, щоб самому доступитися ближче до корони. Відтоді народний гнів точнісінько так загрожував Ферсенові, як і Марії Антуанетті в часи революції. Через те зичливі друзі, прочувши про всякі наміри, вмовляли затятого чоловіка не їхати на похорон, а ліпше з обережності пересидіти вдома. Але ховали саме 20 червня, у Ферсенів містичний, фатальний день, і якесь таємне веління попхнуло його назустріч омріяній долі. Й цього 20 червня в Стокгольмі сталося точнісінько те, що вісімнадцять років тому могло би відбутися в Парижі, якби юрба знайшла Ферсена в королевиній кареті; щойно карета виїхала з замку, як несамовите бидло прорвало військовий кордон, ґвалтом витягло з повозу сивого чоловіка, і палицями й камінням забили безборонного. Марення про 20 червня таки збулося: перед стокгольмською ратушею лежав затоптаний і скалічений таким само диким і бунтівливим простолюдом, як і той, що тягнув на ешафот Марію Антуанетту, закривавлений труп «прекрасного Ферсена», останнього паладина останньої королеви. В житті вони не змогли з’єднатись — тож він принаймні, немовби боронячи її, загинув у спільний для обох фатальний день.

Ферсен був останній, чиє серце пам’ятало й любило Марію Антуанетту. А померлий доти залишається живим, поки на землі його любить хоч одна істота. Ферсенів по­гребовий плач був останнім словом вірної любові, надалі вже все замовкло. Невдовзі повмирала решта вірних прихильників, Тріанон занепав, його гарненькі садки здичавіли, картини й меблі, що своїм гармонійним поєднанням відбивали її власну чарівність, продали з аукціону й розкидали по світу — після цього остаточно пощезли будь-які очевидні сліди її існування. Та знову відмінилася доба, потекла нова кров, революція загасла в Консульстві, прийшов Бонапарт, скоро назвавсь Наполеоном, імператором і взяв із Габсбурзького дому іншу ерцгерцогиню, справивши ще одне лиховісне весілля. Але навіть Марія Луїза, хоч у неї в жилах текла та сама кров, через тупі й незбагненні для нас душевні лінощі жодного разу не спитала, де навіки спочила гірким сном жінка, що перед нею жила й страждала в тих самих покоях Тюїльрі; ще нікого в світі не забували так жорстоко й холодно найближчі родичі і потомки, як цю щойно страчену королеву. Та нарешті знову відмінився світ і прокинулось навіть нечисте сумління. Нарешті, нарешті пітьмохід досягнув мети, по трупах трьох мільйонів люду граф Прован­ський уже як Людовік XVIII видерся на французький трон. Оскільки він щасливо позбувся тих, що заступали шлях його често­любним замірам, — Людовіка XVI, Марії Антуанетти та їхнього безталанного сина Людовіка XVII, й оскільки мертві не встають із могил і не скаржаться, то чому б не спорудити їм опісля пишний мавзолей? Аж тепер звеліли знайти їхні могили (досі рідний брат не питав, де поховано його брата). Та після двадцяти двох років такої підлої байдужості зробити це вже нелегко, адже гробарі, нашвидку закопуючи в сумнозвісному монастирському саду біля церкви Святої Магдалини тисячі трупів загнаних терором у землю людей, не мали часу позначати окремі могили; вони лиш устигали звозити й скидати одного за одним тих, кого щодня підсувала невситима сокира. Nulla crux, nulla corona — ні хреста, ні корони, давніх поховань не розпізнати, знали тільки те, що Конвент звелів засипати останки короля й королеви негашеним вапном. Отже, копали й копали. Нарешті лопати брязнули об твердіший ґрунт. По напівзотлілій підв’язці розпізнали, що жменька бляклого пороху, яку, тремтячи, дістали з вогкої землі, — то останній слід небіжчиці, що свого часу була богинею грації і смаку, а потім її знали і визнали королевою всіх страждань.

Післямова

За звичаєм у кінці кожної історичної книги подають використані джерела; та в книзі про Марію Антуанетту мені видається чи не важливішим указати, якими джерелами і з яких причин не користалися. Бо навіть на звичайно найпевніші документи — власноручні листи — не завжди можна покластися. Маючи нетерплячу вдачу, Марія Антуанетта, як не раз ми казали в цій книзі, листувалася неохоче. По волі вона ніколи не сідала, а здебільшого її просто примушували сісти за того дивовижного і зграбного письмового столика, який ще й сьогодні можна побачити в Тріаноні. Тож аж ніяк не дивно, що й через десять, і через двадцять років після її смерті не знали ніяких її листів, окрім тих незліченних папірців із неминучим: «Payez, Marie-Antoinette»[170]. А її насправді докладне листування — з матір’ю і