Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Віденським двором, та інтимне — з графом Ферсеном — тоді, та й ще півстоліття по тому, лежало закрите в архівах; оригінали кількох опублікованих листів до графині Поліньяк теж були недоступні. Тим більша була несподіванка, коли в сорокові, п’ятдесяті, шістдесяті роки майже на кожнім Паризькім аукціоні автографів почали з’являтися писані нею листи і на кожному — диво дивне — навіть був підпис королеви, хоча вона насправді підписувалась украй рідко. Далі одна за одною з’явилися вагомі публікації її листів: графа Гунольштайна, потім — зібрання (найбагатше й донині) барона Фейє де Конша і, по-третє, — добірка Клінковстрема, яка містила (щоправда, скалічені в ім’я «цноти») листи Марії Антуанетти до Ферсена. Проте радість доскіпливих істориків із приводу такого значного збагачення матеріалу невдовзі потьмарилась: уже через кілька місяців після видання виникли сумніви щодо автентичності цілої низки листів, опублікованих Гунольштайном і Фейє де Коншем, зав’язалася довга полеміка, і невдовзі для сумлінних дослідників не було вже ніякого сумніву, що якийсь вельми вправний, ба навіть геніальний фальшувальник найзу­хваліше змішав справжні листи із сфальшованими, а водночас, щоб не виникло підозр, навіть пустив фальшиві автографи у продаж.

Але з якоїсь дивної обачності ім’я цього неперевершеного, — може, найвправнішого з усіх відомих, — фальшувальника не назвали. Щоправда, найсерйозніші дослідники Фламмермон і Роштері між рядками давали виразно зрозуміти, кого саме вони підозрюють. Сьогодні вже нема ніяких причин замовчувати те ім’я і позбавляти історію фальшувального мистецтва психологічно вельми цікавого випадку. Запопадливим примножувачем письмових скарбів Марії Антуанетти був не хто інший, як сам видавець її листів барон Фейє де Конш; визначний дипломат, надзвичайно освічена людина, відомий, дотепний письменник і чудовий знавець історії французької культури, він десять або й двадцять років шукав у всіх архівах і приватних зібраннях листи Марії Антуанетти і зі справді гідним пошани старанням і великим знанням видав їх в одній книзі, — справа, що й сьогодні викликає повагу й удячність.

Але цей гідний пошани працьовитий чоловік мав одну пристрасть, а пристрасті завжди небезпечні: із правдивим шалом він збирав автографи і був ніби Папа Римський серед знавців у цій галузі, — і ми вдячні йому за цікаву розповідь про таке колекціонування в його «Causeries d’un curieux»[171]. Його колекція, або, як він гордо називав її, «кабінет», була найбагатша у Франції, але який збирач удоволений власним зібранням? Можливо, через те, що в нього не вистачало коштів, щоб примножити свої теки так, як йому хотілося, він власноручно сфальшував цілу низку автографів Лафонтена, Буало й Расіна, які ще навіть сьогодні часто з’являються в продажу, і збував їх через паризьких і англійських торговців. Але його справжнім і незаперечним шедевром зостаються сфальшовані ним листи Марії Антуанетти. Тут він, як ніхто інший, добре знав матеріал, почерк, супутні обставини. Через те йому нітрохи не було важко після семи таки справжніх листів до герцогині де Поліньяк, оригінали яких найперше потрапили до нього, додати ще й стільки ж фальшивих або вигадати невеликі записки королеви до якоїсь родички, знаючи, що Марія Антуанетта приятелювала з нею. Надзвичайно добре розуміючись на графічних і стилістичних прикметах письма королеви, він, як ніхто інший, був здатний до цих незвичайних оборудок і, на жаль, зважився зготувати підробки; і вони так точно передають характер письма, виказують таке тонке розуміння стилю й таке докладне знання всяких історичних ­подробиць, що майстерність їхня просто приголомшує. Отож, хоч як би нам цього хотілося, про окремі листи сьогодні взагалі не можна сказати, чи вони справжні, чи фальшиві, чи написані королевою Марією Антуанеттою, чи вигадані і сфальшовані бароном Фейє де Коншем. Для прикладу розповім, що про лист до барона Флахсландена, який зберігається в Прусській державній бібліотеці, я й сам не знаю напевне, чи то оригінал чи фальсифікат. За автентичність промовляє сам текст, за фальсифікацію — трохи занадто спокійне кругле письмо, а насамперед та обставина, що попередній власник придбав його в барона Фейє де Конша. З усіх цих причин і заради найвищої історичної правди при написанні цієї книги я безжально й рішуче відкидав будь-який документ, котрий не мав ніяких інших посилань на походження, крім підозрілого «кабінету» барона Фейє де Конша; краще менше, зате правдивих, аніж більше, та сумнівних — ось психологічний принцип, що визначав добір листів до цієї книги.

Усні свідчення про Марію Антуанетту такі ж ненадійні, як і листи. Коли щодо інших історичних періодів нарікають на обмаль мемуарів і свідчень очевидців, то, ви­вчаючи добу Французької революції, стогнуть від їхнього надміру. В урагані десятиліття, коли ціле покоління без упину жбурляло з однієї політичної хвилі на іншу, зоставалося мало часу для роздумів і спостережень; двадцять п’ять років перед очима одного покоління найразючіше й ненастанно відмінювався світ: воно бачило останній розквіт монархії, а потім її агонію, бачило перші, щасливі дні революції, страхіття терору, Директорію, Наполеонів злет, його консульство, його диктатуру, імперію, світову державу, тисячі перемог і нарешті поразку, знов короля і ще раз Наполеона — його сто днів. Нарешті після Ватерлоо настає великий спочинок, ущухла двадцятип’ятирічна всесвітня буря. Люди очутились від страху і протерли очі. Спершу вони вразились, що взагалі живуть іще на світі, а потім — усьому пережитому, — із нами було так само, коли грізна хвиля, ненастанно надимаючись від 1914 року, знов уляглась у погідну гладінь — і тепер, на твердому березі, всім запраглося спокійно й розважно осмислити те, що переживали й бачили в безладді і збудженні. Кожному запраглося прочитати історію в спогадах сучасників, щоб і собі розібратись у подіях власного життя; отже, після 1815 року склалася така ж сприятлива кон’юнктура для мемуарів, як у наші післявоєнні часи — для книг про світову війну. Це зразу зачули професійні письменники й видавці і, перш ніж пропав інтерес, — й це ми теж пережили, — миттю навиробляли цілі низки спогадів, спогадів, спогадів про велику добу, задовольняючи нагальну потребу про все знати. Від кожного, хто колись хоч раз потерся серед осіб, що вже стали історичними, публіка вимагала розповіді про бачене й чуте. А що бідолашні дрібні людці, котрі здебільшого отупіло й безтямно шпортались у великих подіях, пригадували тільки всякі дрібниці й, крім того, навіть те, що згадали, не тямили цікаво розповісти, то під їхнім іменем навколо нечисленних родзинок меткі журналісти почали наліплювати грубе тісто, присмачували його солодкавістю, замішували на силі сентиментальних вигадок і зрештою випікали книжку. Кожен, хто колись прожив хоч одну історичну годину в Тюїльрі, у в’язницях чи в революційному трибуналі, зробився тепер автором: кравчиня, головна зодягальниця,