Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер 📚 - Українською

Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Крадії та інші твори" автора Вільям Фолкнер. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 128 129 130 ... 190
Перейти на сторінку:
падав твій погляд, — це його очі, бо ти відразу помічав, що він уже дивиться на тебе. Отіс також був у недільному вбранні. На зріст він здавався навіть менший за мене, тільки щось лихе було в ньому.

— Добривечір, Буне, — сказав містер Бінфорд.

— Добривечір, містере Бінфорде, — відказав Бун. — А це мій приятель, Лусьєс Пріст.

Та коли я вклонився містерові Бінфорду, він ані півсловом не озвавсь. Він просто перестав дивитись на мене.

— Ребо, — сказав він, — зметикуй Бунові й Коррі чогось винити. А Мінні скажи приготувати хлопцям лимонаду.

— Мінні накриває на вечерю, — відмовила міс Реба. Вона відімкнула дверцята стінного буфета. Там було щось на зразок бару: на одній поличці чарки, на другій пляшки. — Та й цей Коррін лимонаду хоче не більше, ніж Бун. Йому давай пива.

— Я знаю, — сказав містер Бінфорд. — Він вислизнув від мене в парку. І вже дістав би пива, якби зміг когось намовити, щоб виніс йому з шинку. А твій, Буне, теж пиво дудлить?

— Ні, сер, — сказав я. — Я не п’ю пива.

— Чому? — запитав містер Бінфорд. — Тобі не подобається чи тобі не дають?

— Ні, сер, — сказав я. — Я ще замалий.

— А віскі? — запитав містер Бінфорд.

— Ні, сер, — сказав я. — Я не п’ю спиртного. Я обіцяв мамі не пити, доки не почастують мене тато, або хазяїн.

— Хто його хазяїн? — звернувся містер Бінфорд до Буна.

— Він має на увазі діда, — пояснив Бун.

— А-а, — сказав містер Бінфорд. — Це той, котрий власник автомобіля. Йому, здається, ніхто нічого не обіцяв?

— Бо й нема потреби, — мовив Бун. — Він просто каже вам, що робити, і ви робите.

— Либонь, ти його теж називаєш хазяїном, — зауважив містер Бінфорд. — Подеколи.

— Еге ж, — відказав Бун.

Саме це я й мав на думці, коли говорив про містера Бінфорда: ти ще й не усвідомлюєш цього, а він уже на тебе дивиться.

— Але ж твоєї матері немає тут, — сказав він. — Ти подався з Буном на погулянку. За вісімдесят — так? — миль від дому.

— Ні, сер, — відказав я. — Я обіцяв їй.

— Ага, — сказав містер Бінфорд. — Ти обіцяв їй, що не питимеш з Буном. Але ти не обіцяв їй, що не підеш із ним до повій на вихиляси.

— Ти, сучий сину! — кинула міс Реба. Не знаю, як це передати. Не рухнувшися, вона й міс Коррі, обоє, здригнулись і скочили воднораз, міс Реба з пляшкою віскі в одній руці й трьома чарками в другій.

— Но-но-но, — сказав містер Бінфорд.

— До лихої години! — закричала міс Реба. — Так і полетиш відсіля! Не думай, що мені не стане духу! Що це в біса за мова така?

— А ти теж! — крикнула міс Коррі, вже до міс Реби. — Ти теж не краща. На очах у цих…

— Но-но-но, спокійно, — сказав містер Бінфорд. — Один з них не може дістати пива, другий не п’є його, — то, може, вони обоє прибули сюди витонченості й знань набувати? Ну, то трохи їх уже й набули. Оце ж вони довідалися, що «повія» і «сучий син» слова, яких не можна не подумавши казати, бо рикошетом по тобі ж самому вдарять.

— А таки правда, містере Бінфорде, — докинув Бун.

— І щоб мене повісили, коли в цій баюрі не об’явився ще один кабанчик, — мовив містер Бінфорд. — І то здоровий. Прокиньтеся-но, міс Ребо, поки гості не померли зі спраги.

Міс Реба налила віскі, а рука її так тремтіла, аж пляшка об чарки подзенькувала, і вона все приказувала гострим і диким шепотом: «Сучий син. Сучий син. Сучий син».

— Це вже краще, — заявив містер Бінфорд. — Нехай буде мир у цім домі. Випиймо з такої нагоди. — Він підніс чарку й почав: — Леді й джентльмени… — Коли це хтось, чи не Мінні, сіпнула за ручного дзвоника десь у глибині будинку. Містер Бінфорд підвівся. — А оце й зовсім добре, — мовив він. — Вносить щось свіженьке. Додає нам витонченості й знань, що ось. рот можна якось краще використати, аніж перепускати через нього свої думки.

Ми рушили до їдальні, не дуже поспішаючи, містер Бінфорд вів перед. Знову почувся тупіт ніг, і то хапливий. Двоє нових паній, чи дівчат — тобто одна з них ще була дівчина, — в поспіху збігли сходами, по дорозі защібаючись, одна в червоній сукні, друга в рожевій, обидві трохи засапані.

— Ми поспішали як тільки могли, — хутко промовила одна з них до містера Бінфорда. — Ми не спізнилися.

— То й добре, — сказав містер Бінфорд. — Сьогодні мені спізнення не дуже до вподоби.

Ми ввійшли до їдальні. Місць за столом було більш ніж досить, навіть коли рахувати Отіса й мене. Мінні ще вносила страви, все холодне — смажені курчата, коржики, городину, що лишилася з обіду, — але не для містера Бінфорда. У нього вечеря була гаряча: біля його місця стояла не тарілка, а цілий полумисок яловичини, присмаченої цибулею. (Ти бачиш, наскільки містер Бінфорд випередив свій час? Він уже був республіканець. Я не маю на думці: республіканець 1905 року, бо мені невідомо, як він ставився до теннесійської проблеми і чи виробив він узагалі своє до неї ставлення, — я маю на думці: республіканець 1961 року. Навіть більше: він був консерватор. Бо так: республіканець — це той, хто сам збив собі маєток; ліберал — це той, хто успадкував маєток; демократ — це босоногий ліберал у перегонах на нерівній місцевості; консерватор — це республіканець, що навчився читати й писати). Ми всі посідали, двоє нових паній також. Перед тим я вже стільки назнайомився, що не міг далі запам'ятовувати імен, і махнув на це рукою; та й цих двох я лише раз і бачив. Почали їсти. Яловичина містера Бінфорда, може, тому й пахла надзвичайно, що решта їжі геть випахлася ще в обід. Тоді одна з двох нових паній — та, що вже не була дівчина, — промовила:

— Чи ми, містере Бінфорде…

Друга, котра ще дівчина, теж перестала їсти.

— Чи ви що? — перепитав містер Бінфорд.

— Ви знаєте що, — мовила дівчина, мало не плачучи. — Міс Ребо, — звернулася вона, — ви ж знаєте, ми силкуємось як тільки мога… Не робимо зайвого галасу, ніякої музики в неділю, як то в інших місцях, завше прицитькуємо своїх клієнтів, коли вони хочуть трошки голосніш забавитись… Але якщо ми не сидимо тут за столом на своїх місцях, коли він устромляє носа в двері, наступної суботи нам доводиться вкидати двадцять п’ять центів до тієї клятої скриньки…

— Такі правила в цьому домі, — заявив містер Бінфорд. — Дім без правил — це не дім.

1 ... 128 129 130 ... 190
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"