Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Катя все ще стояла у бойовій стійці, переводячи погляд з демонеси на Євсія, який досі становив загрозу.

— Що ж ти так… — Натібріс ніжно звернулася до того, з ким ділила тіло та душу останні роки. — Треба це виправити, — вона ніжно провела тильною стороною долоні по його обпеченій щоці. Вже наступної секунди пухирі висохли, затверділи та почали відпадати. Його щоку стягнула кірка, яка одразу ж луснула в кількох місцях та осипалася. Після блискавичного зцілення показалася ніжна рожева шкіра.

— Дякую, — ледь видавив з себе Євсій. Йому стало трохи легше, але уламки скла все ще завдавали йому багато болю.

— Що там в тебе ще? — здавалося, Натібріс зовсім забула про Катю і була повністю зосереджена на вченому. — Треба це також прибрати… — один за одним витягувала уламки. Найбільші, на яких було більше всього крові, перш ніж відкидати, вона облизувала.

Натібріс думала, що робить це непомітно, але Катя бачила, і її ледь не нудило. Особливо коли вона бачила криваві розводи на язиці — чи то від крові Євсія, чи то демонеса порізала язик уламком скла.

Не поспішаючи, Натібріс провела рукою по кровоточивих ранах, і ті одразу затягувалися. Біль відступав, і Євсій почувався набагато краще. Хоча втома від останніх подій нікуди не ділася.

— Як ти почуваєшся? — ніжно поцікавилася демонеса.

— Краще, дякую, — нарешті посміхнувся він.

— Нам вдалося! — як маленька раділа Натібріс. — Тобі вдалося все збудувати та підготувати, і нарешті ось вона — я! — після цих слів вона притиснула до себе Євсія і пристрасно поцілувала його.

Шок від побаченої крові змінився шоком від того, що Катя зараз бачила. Вона не знала, як реагувати, руки самі собою опустилися. Вона більше не відчувала швидкого наближення смерті, тепер це був сором від того, що вона була тут третьою зайвою. В цей момент, позаду Каті, з гуркотом провалився дах будинку. А одразу за цим почулося шипіння і кілька вибухів. Акумулятори не витримали такої високої температури.

Катя аж присіла від несподіванки. А от Натібріс ніяк не відреагувала на гучні звуки. Євсій трохи смикнувся, але демонеса тримала його в своїх обіймах і не планувала переривати затяжний поцілунок.

— Ох… — нарешті відірвалася Натібріс від губ Євсія. Той ледь стояв на ногах, які тремтіли, а штани не могли приховати його збудження. — Я так довго цього чекала — спробувати справжній поцілунок… — вона обережно доторкнулася кінчиками пальців до своїх губ. — Так довго чекала цього, що аж забула… про тебе! — несподівано демонеса перевела злий погляд на Катю. А звернулася до Євсія: — Що будемо з нею робити, мій любий?

— Вбити… — пробулькотів він, тож довелося прочистити горло, — …вбити її! Свідки нам не потрібні!

— Ти чула?! Час нам прощатися! — Натібріс натягнула кровожерливу посмішку і пішла на Катю. Десь із лісу почулося шарудіння кущів.

Попрощавшись зі Степаном, Андрій побіг до будинку, що палав. Але не встиг він пробігти і двадцяти метрів, як почав сам себе гальмувати. Він не мав права зробити помилку і видати себе раніше часу. Тож перейшов на швидкий крок.

Неочікувано для себе, в руці він виявив розряджений пістолет свого друга. Спочатку Андрій хотів викинути його у ліс, але передумав. Не варто було розкидатися зброєю, навіть розрядженою. Тож він заховав пістолет за поясом, як до цього це робив Степан.

Доки він повертався до будинку, від якого вони пішли менше ніж пів години тому, Андрій згадав, що так і не закрив очі Степанові. Треба було це зробити одразу, але зараз Катя була важливіша. Він не хотів, щоб ще хтось помер.

В цей момент йому згадалася дуже стара приказка, яка ідеально підходила під його дії та вибір: «Не жалійте мертвих, жалійте живих!» За Степаном вони повернуться, коли все скінчиться.

Через лісові хащі Андрій вже бачив язики полум’я, що охопили весь будинок. Підійшовши ще трохи, він почув, як хтось балакає, але не міг розібрати, хто і що саме говорить. Пригнувшись, він крадькома наближався до кущів, що були найближчі до передбудинкової галявини. Зачаївшись, він почав спостерігати і думати, що йому робити.

Саме в цей момент Катя стала у бойову стійку і послала Натібріс. А демонеса навіть не звернула уваги на дівчину, перемкнувшись одразу на вченого. Той лежав біля палаючого будинку і ледь встав на ноги.

Подальші події шокували некроманта. Одним дотиком Натібріс зцілювала Євсія, куштувала його кров, та ще й пристрасно цілувала його. Такі різкі зміни її поведінки збивали з пантелику. Це було б ненормально для звичайної людини — такі блискавичні зміни емоцій. Але вона не була людиною.

Поки він усвідомлював те, що щойно побачив, події знову змінилися. Провалився дах, вибухнуло кілька акумуляторів. А демонеса розмірковувала про те, що їй робити з Катею. Саме зараз Андрій збирався втрутитися: поправив свою сумку-бананку і планував нападати, аж раптом згадав.

Швиденько розстібнувши блискавку, він поліз у сумку. Всередині лежав скручений дріт для занурення у віртуальну реальність, який він забрав з кімнати-складу. Витягнувши пристрій та знявши захисний ковпачок з голки, Андрій збирався використати його на Натібріс. Він сподівався що рідина всередині вплине на неї, так само як і на підлітків.

Натібріс з Євсієм вирішили долю Каті. Цього Андрій не міг допустити, тож підхопився та побіг до демонеси, продираючись через кущі.

Цього ніхто не очікував, тож і відреагувати не встигли. За кілька кроків до Євсія Андрій підстрибнув і, приземляючись, стопою з усієї сили вдарив вченого під коліно. Від такого удару ноги Євсія одразу підкосилися. Не втрачаючи часу, некромант блискавично зарядив коліном у скроню вченому, що той аж впав і знепритомнів. А сам Андрій перекинув дріт через шию Натібріс і почав душити її.

Все це зайняло не більше кількох секунд.

— Ще один прийшов! — хрипло промовила Натібріс. — Тебе ми теж вб’ємо! — підсунувши руки під дріт, вона почала його відтягувати, щоб звільнити передавлену трахею, і це їй вдавалося на диво легко.